29.Коли померла довіра

— Хто тобі дав право нишпорити  в моїх речах? — Андрій підскочив до стола і згріб всі листи в одну купу, зминаючи папір.

Софія повільно підвелася з крісла і зробила крок вперед, тримаючи листок  у руках. Вона не відсахнулася і не опустила очей і дивилася  на чоловіка, якого кохала більше за життя, і в її погляді була ненависть і біль, який краяв серце ще більше, ніж раніше.

— Право?.. —  перепмтала Софія.. — Не смій мені говорити щось про твоє дурнувате право! Не смій! Невже ти справді це зробив?! — вона кинула лист йому в обличчя, і той повільно опустився на підлогу. Андрій підняв його і побачив написане.

— Ти справді зробив тест ДНК, перевіряючи, чи Соля твоя донька? — голос зірвався на крик, а на віях з’явилися сльози. — Андрію, ти на таке здатний?!

Вона дивилася на нього і не вірила. Це вже був не той Андрій, якого вона кохала більше за життя, який колись був ладен на все для неї, але його вчинок перекреслив усе, чим вона жила і дихала раніше.

Андрій опустив погляд на бланк з лабораторії, де було написано слова, які двадцять років тому скинули частину тягаря з його душі.

«Ймовірність батьківства становить 99,9%».

— Ти нічого не розумієш, — заперечив він.

Він пам’ятав той день так само ясно, наче це все відбулося вчора. Солі був місяць. Він взяв біологічний матеріал доньки і свій та відніс у лабораторію, аби тільки переконатися  що ця дівчинка — його донечка, адже думки, які не давали спати вночі, зводили його з розуму, і він мав бути впевненим, а потім краяв себе ще більше, коли отримав результат. Соля була його кров’ю і плоттю, а він був просто сліпим ідіотом, який піддався емоціям і сумнівам.

— Я нічого не розумію? — перепитала Софія, підійшовши впритул, і закинула голову, щоб зазирнути йому в очі, які колись полонили її. — Я довірила тобі найдорожче, що було в моєму житті, а сама повільно помирала без неї. Я ледь з глузду не зійшла, бо щоночі чула її плач, але мені допомагала триматися думка, що з моєю крихіткою все добре, що вона в безпеці, а що в цей час робив ти?!  — єдина сльоза скотилася по щоці. — Ти бігав по лабораторіях і робив тести ДНК! — Софія відійшла і заходила по кабінету, хитаючи головою. Її розум і серце не могли прийняти цю страшну таємницю, яка стала їй відома.

— Послухай, ти зникла, і я нічого не знав, — почав захищатися Андрій. — Я всю землю тоді  перевернув, але тебе ніде не було! — закричав він. — А потім ти з’явилася посеред ночі і покинула її на моєму порозі, не промовивши й слова. Що я мав думати?! — чоловік зробив крок уперед.

Софія зупинилась і вп’ялася в нього поглядом. Він зараз говорить це серйозно і навіть не виправдовується. Не говорить, що це була помилка чи щось іще.

— І ти подумав, що я хвойда, яка спить з першим ліпшим, виходить за нього заміж, але дитину приносить тому, хто до неї немає жодного відношення?! Ти так про мене подумав?! — крикнула Софія, притуливши долоню до лоба. 

Все це було неначе якийсь ідіотський жарт.  Андрій опустив очі, а Софія похитала головою. От вона все й зрозуміла. Він справді був про неї такої думки і тому  зробив цей тест.

— Я...

— Мовчи, Дарчук! — процідила Софія, відкидаючи волосся, яке падало на очі. — Всі ці роки ти вважав мене хвойдою! І всі твої листи — просто спроба заспокоїти власну совість! Як ти міг?! Знаєш, я повинна тобі подякувати, що ти не віддав її в сиротинець, бо тоді б її таки спідкала доля від якої я її рятувала.

— Що? — Андрій нічого не розумів. — Що ти говориш, Софіє?

—Це вже не важливо,  — вона облизнула пересохлі губи, подивилась  на Андрія, який сидів, запустивши пальці в волосся й промовила: —   Ти мене хоч кохав, Андрію? 

Зараз вона нагадувала натягнуту струну, яка ось-ось лусне.

Андрій підняв на неї очі, повні болю, і нічого не відповів. Софія до крові закусила губи і похитала головою.

— Я не повинна була цього питати, адже коли кохають, то вірять, а ти мені ніколи не вірив, Андрію. Ні тоді, ні зараз.

Жінка вийшла з кабінету і ледь не врізалась в Михайла, який здивовано на неї подивився, а потім перевів погляд на друга і повідомив: 

—  Є дві новини. Одна з них тобі сподобається, — чоловік усміхнувся. — Соля повернулася. Вона зараз у своєму кабінеті, а ще наш потенційний клієнт прибув і чекає в конференц-залі.

Андрій, не вірячи власним вухам, вийшов із кабінету. Він хотів якнайшвидше побачити доньку.

***

Софія зло стерла сльози з обличчя, але лють була такої сили, що вона, здається, могла знищити все на світі. Він робив ДНК-тест. Це ніяк не вкладалося в голові. Софія дійшла до свого кабінету, зовсім не помічаючи дороги, коли секретарка, яка здивовано на неї дивилася, намагаючись зрозуміти, що ж такого сталося, промовила:

— Софіє Павлівно, там пан Горянський прибув. Чекає в конференц-залі.

—Хто? — перепитала Софія, не обертаючись.

—Пан Горянський Любомир Мстиславович,— повторила секретарка. — Я вже повідомила Михайлові Васильовичу та Андрієві Леонідовичу.

Софія не стала слухати, що говорить секретарка, і попрямувала в конференц-зал.

. ****

Соля відчинила вікно, і саме в той момент поріг кабінету переступив Андрій. Софія кинула на батька погляд, залишаючись стояти на місці. Андрій хотів підійти й обійняти доньку, але, наткнувшись на її холодний погляд, зрозумів, що цього робити не варто.

— Солю, — Андрій не міг підібрати слів і просто промовив: — Я дуже радий, що ти повернулася. Це твої речі? — він помітив валізу, яка стояла біля вішака. — Давай я віднесу в багажник.

— Не треба, — Соля взяла теку, яка лежала на столі, притиснула до себе і промовила: — Я не повернуся до твого будинку, поки там мешкає твоя нова дружина.Я вирішила винайняти кімнату.

— Що? — перепитав Андрій. — Солю, яка кімната? Ти ж не безпритульна, щоб знімати кімнати, Солю.

— Це Ви так думаєте, Андрію Леонідовичу! — відрізала дівчина і пройшла повз, залишивши розлюченого Андрія.