28. Його таємниця

Минуло два дні

Андрій ще раз подивився на папери, які йому з самого ранку принесла секретарка, але написане прослизало крізь свідомість, не залишаючи жодного сліду. Він відсунув папери і одним ковтком допив уже давно охололу каву, яка чомусь не бадьорила.

— Заходь, — промовив Андрій.

— Ого, — вигукнув Михайло, помітивши вигляд Андрія, а саме кількоденну щетину та синці під очима. — Ти вирішив в знак протесту, запустити себе?  З Софією ти й досі не поговорив?

Андрій похитав головою, проводячи рукою по обличчю. Софія прийшла в офіс сьогодні вранці і виглядала змарнілою і робила вигляд, що Андрій для неї пусте місце. Чоловік зрозумів це коли зіткнувся з нею в коридорі і жінка пройшла повз, навіть не поглянувши на нього.

— І? — продовжив Михайло. — Що буде далі?

— Не знаю. На розлучення подам, бо відразу було зрозуміло, що нічого доброго цей шлюб не принесе, але я, як останній дурень, повівся на цей шантаж. Добре, — Андрій сів рівніше. — В тебе що?

— У мене? — Михайло нахмурився, намагаючись згадати, про що хотів поговорити. — А, точно. Ти ж пам’ятаєш, що скоро ювілей фірми? Як плануємо святкувати?

Андрій пильно подивився на зятя. Він зараз серйозно говорить? У нього тут життя псу під хвіст летить, а Михайлу охота ювілей фірми святкувати? Це вже починало нагадувати банкет під час чуми.

— Мишку, ти зараз серйозно? — скептично поцікавився Андрій. — Ти думаєш, мені зараз до святкувань?

— А ти думаєш, що, якщо ти будеш сидіти і без кінця страждати, то життя навкруги зупиниться? — Михайло підвівся. — Щоб щось змінити, то потрібно щось зробити, а ти поки тільки жалієш сам себе. Розворушися трохи, Андрію.

— Дякую, — чоловічий голос був сповнений сарказму. — Пожалів.

— Ти не мале дитя, щоб тебе жаліти, — трохи жорстоко відповів Михайло. — То як щодо ювілею?

— Роби що хочеш, — махнув рукою Андрій. — Все одно ти від мене не відчепишся.

— Добре. Іще в нас сьогодні  переговори з потенційним замовником після третьої, — нагадав Михайло і нахмурився, намагаючись згадати прізвище. — Горянський, Горчинський. Якась шишка з закордону словом.

— Памятаю, -  буркнув Андрій не піднімаючи голови і через декілька хвилин почув, як зачинилися двері.

 ***

Ганна Петрівна зупинилась на порозі кімнати онучки і  не повірила своїм очам. Соля стояла перед дзеркалом вдягнута в чорну сукню до колін і закінчувала робити макіяж. Волосся дівчини було заплетене в косу. Почувши кроки, дівчина повернула голову і посміхнулась бабусі.

— Доброго ранку, — Соля сховала косметичку в сумку. — Не хвилюйся, бабусю. Зі мною все добре. Я повертаюся до життя.

— Слава Богу, — Ганна опустилась на ліжко, помітивши зібрану валізу.— Ти повертаєшся додому?

— Ні, я повертаюся до Києва, — виправила бабусю Соломія.. — А потім винайму собі кімнату, але поріг будинку батька моя нога не переступить. З мачухою я жити не збираюся.

— Солю, —  Ганна Петрівна важко зітхнула.  -  Можливо, ця Софія не така й погана, як ти думаєш. Ти ж її навіть не знаєш.

Соля похитала головою, взяла валізу і підійшовши до Ганни, торкнулася зморшкуватої щоки вустами.

— Мені й не потрібно її знати, мені її вчинків вистачає. Я  й батька все життя знаю, але один його вчинок перекреслив усе. Добре, бабусю, мені пора. Як буду в місті, наберу! — від дверей прокричала дівчина.

Ганна Петрівна перехристила онуку вслід і почала шепотіти молитву.

****

Софія не хотіла нікого бачити і не покидала свій кабінет. Останні  дні вона провела з температурою, і Марині навіть довелося викликати лікаря, але провівши два дні в тиші і в думках, які зводили з розуму, жінка вирішила втекти на роботу, хоч і досі відчувала слабкість.

Марина, помітивши пропажу доньки, обривала тій телефон, але Софія не хотіла повертатися в батьківський дім і вирішила завантажити себе роботою.

Вона сиділа за столом і перевіряла звіти, стрілка годинника показувала дванадцяту дня, і шлунок стискало спазмом, але Софія не звертала на це уваги. Відклавши  чергову теку, Софія потягнулась до апарату внутрішнього зв*язку  і натиснувши кнопку, промовила:

— Уляно, тут не вистачає одного дуже важливого документу. Уляно?

Вийшовши в коридор, Софія помітила, що місце секритарки пусте. Підійшовши до столу, жінка почала шукати потрібну їй теку і через декілька хвилин зрозуміла, що її немає. Ввійшовши в приймальню Андрія, Софія помітила що й там пусто.

— Всім раптом захотілося їсти, чи що? — пробурчала собі під ніс жінка, оглядаючи стіл. — Та де ж ти можеш бути?

Софія заправила за вухо пасмо волосся і перевела подих, кинувши погляд на прочинені двері кабінету Андрія. Невже доведеться йти і питати в нього? Знаючи, як секритарки люблять попліткувати в обідню перерву, то чекати на їх повернення доведеться довго.

Софія глибоко вдихнула і потягнувши ручку дверей на себе, побачила, що кабінет пустий. Зробивши декілька кроків до столу, який був захаращений різними схемами, паперами, і брудними чашками з під кави, Софія слабко посміхнулась.  Андрій ніколи не відрізнявся охайністю під час робочого процесу ще з інституту.

— Це теж не змінюється, —  прошепотіла зеленоока і опустивши в крісло, почала обережно шукати те, що їй потрібно, сподіваючись, що успіхи будуть — У цій фірмі простіше вчорашній день знайти, — процідила Софія крізь зуби, а потім відсунулась від стола і висунула верхню шухляду столу в якій виявились зломані ручки, блокнот та скріпки  — Так, а тут що?

Софія повернула ключ, який очевидно забув Андрій в замочній скважині  в останній шухляді і відкривши її побачила  скриньку з горіхового дерева завмерла, розуміючи, що нічого хорошого в ній  для себе не знайде,  адже не дарма Андрій її ховав, але цікавість перемогла, і жінка, взявши скриньку, поставила її на стіл  і, провівши рукою по кришці, відкрила її, а серце зробило болісний поштовх.