26.Дежавю

— Удар мене, Андрію! — напрочуд спокійним голосом промовила Софія, не спускаючи з нього погляду.  — Ну ж бо, зроби це! Це буде принаймні чесніше, ніж те, що ти робиш зараз! 

Андрій застиг, дивлячись в її нажахані очі, а потім відступив на декілька кроків.

— Йди геть, — прошепотів чоловік, а потім закричав, коли Софія так і заклякла на місці.  — Забирайся з мого дому!

Софія підхопила з банкетки свою сумочку й  буквально вибігла з будинку. Вхідні двері зачинились надто голосно і Андрій залишився сам.

Опинившись на вулиці, Софія  витягла телефон  з сумочки і тремтячими пальцями набрала номер матері. Її всю трясло — чи то від пережитого страху, чи то від  того невідомого, що на неї чекало далі.   

«Я мушу все виправити. Поки не пізно», — пульсувало в мізках. 

***

Марина і Павло снідали, але думки Острозької були зайняті донькою, а чоловік виглядав похмурим через останні події які відбулися. Хоч дочка його і ненавиділа, але Павло хвилювався за неї і ладен був зробити все, аби тільки Софія була щаслива.

— Ти відвезеш мене сьогодні в ресторан? — поцікавилась Марина, прибираючи посуд зі столу.

Павло поставив пусту чашку з-під кави на блюдце і кивнув,, відчуваючи, як усередині розливається тепло. Він був щиро вдячний Марині за те, що вона повернулась до нього й була поруч, не дивлячись на те, що він скоїв. Острозький розумів, що, якби не його кохана дружина, то його життя вже б давно закінчилось.

— Звісно, кохана. Я тебе почекаю на вулиці, — чоловік підвівся, перевіряючи, чи на місці ключі від авто, і вже попрямував до дверей, коли задзвонив мобільний Марини, який лежав на столі.

— Софія, — Марина перезирнулась із чоловіком, який завмер, і прийняла виклик. — Слухаю, доню.

— Мамо, мені терміново потрібна твоя допомога, — голос Софії в слухавці не на жарт злякав Марину. — Я зараз скину тобі адресу і буду  чекати. Швидше, благаю тебе, — додала жінка.

— Софіє, я… — договорити Марина не встигла, тому що Софія скинула виклик, а через декілька хвилин прийшло смс-повідомлення, в якому була написана невідома для жінки адреса.

— Марино, що сталося? — Павло підійшов до дружини, намагаючись зазирнути тій в очі. — Марино, щось із Софією? Говори!

— Я не знаю, коханий, — Марина підняла на чоловіка очі і побачила, що той наляканий, але й вона сама була налякана не менше. — Я маю їхати, — вона схопила сумку, похапцем поцілувала чоловіка в щоку і швидким кроком вийшла з квартири.

***

Софія, обійнявши себе руками за плечі, міряла кроками невеликий майданчик перед будинком Андрія. Над головою збиралися хмари і потроху накрапав дощ, а вітер грався складками сукні, але Софія не допускала навіть думки про те, щоб повернутися в будинок  і забрати свої речі, бо боялась. Нарешті на узбіччі пригальмував автомобіль Марини, з якого вийшла сама жінка і кинулась до доньки, нічого не розуміючи.

— Доню, — Марина обійняла доньку, бо за весь цей час ледь не зійшла з глузду від невідомості, а потім випустила з обіймів і оглянула з ніг до голови. — Чому ти в такому вигляді? Що сталося? 

— Потім, мамо, — відмахнулась Софія і, підійшовши до авто, відчинила дверцята. — Потрібно поїхати й повернути мою доньку.

— Що? — Марина  нічого не розуміла, а Софія, здається, не поспішала пояснювати. — Куди їхати? Можливо, ти б краще перевдяглася?

— Мій одяг хвилює мене в останню чергу. Їдьмо.

— Але куди? — розгубилася Марина.

— У Волошинівку. Я відчуваю, що вона там, — відповіла Софія і сіла в авто,  притулилившись чолом до холодного скла.

За вікном жило своїм звичним життям  місто, а вона їхала туди, де ховалася її донька — єдина людина, заради якої вона була готова пройти крізь будь-яке пекло. Навіть якщо Соля дивитиметься на неї як на ворога. 

***

Андрій сидів на підлозі у вітальні і відчував лише огиду до самого себе. Він почувався останнім покидьком, а перед очима досі стояло обличчя Софії та  вчувався її крик: «Удар мене!». Раптом на підлозі завібрував мобільний. Андрій не ворушився, але телефон настирливо вібрував, висвічуючи ім'я Михайла. Чоловік важко видихнув і провів пальцем по екрану.

— Так… — голос Андрія сипів і зривався.

— Андрію! Ну нарешті, — з динаміка  долинув  стривожений голос друга. — Я дзвонив Ганні Петрівні. Вона мені розповіла,  що ти вночі прилетів у село сам не свій, а потім знов кудись помчав. Що у вас відбувається? 

Андрій заплющив очі, а  горло стиснуло так, що важко було дихнути.

— Вдома я, Мишку… — промовив Андрій і додав. — Я ледь не став негідником.

— Ти про що? — не зрозумів чоловік.  — Андрію, не лякай мене. Що сталося?

— Соля пішла, — тихо сказав Андрій. — Дізналася про весілля, такий скандал влаштувала… І втекла в село до батьків. Сказала, що я зрадник,що  мене для неї більше немає.

Він замовк на кілька секунд, намагаючись угамувати тремтіння в руках, а тоді заговорив знову — і тепер голос здавався чужим.

— А потім я повернувся додому і … Мишку, мене просто засліпило. Я налетів на Софію, почав  звинувачувати, сказав, що якщо вона стала фіктивною дружиною, то стане й справжньою,… Я ж ледь такого не накоїв, розумієш?Я ненавиджу себе, Мишку, -  додав Андрій і вимкнув телефон.

***

Дорога до Волошинівки здавалася нескінченною. Автомобіль матері раз у раз підстрибувало на вибоїнах. Софія забилася в куток на задньому сидінні  й  заплющила очі. 

Теперішній страх  потроху відступив, а на його місце прийшов інший, давній — спогад про першу шлюбну ніч зі Ягужинським.Тоді все теж починалося з красивої картинки для гостей, а закінчилося за замкненими дверима його розкішного маєтку.

Софія досі пам'ятала, як стояла посеред величезної спальні в тій самій весільній сукні, яка була пошита на замовлення.  Степан зайшов до кімнати на ходу знімаючи піджак. Чоловік був розлючений, адже  на банкеті  помітив її змарніле обличчя й те, як вона весь час відверталася, коли гості кричали "Гірко".