25. Порушуючи власні межі

Ганна Петрівна крутилася з боку на бік, але сон зовсім не йшов. Навіть снодійне не допомагало, та ще й пес на подвір'ї заходився таким гавкотом, ніби навколо вештався хтось чужий. Жінка підвелася, накинула на плечі теплу шаль і підійшла до вікна..

Визирнувши,  вона побачила автівку, що припаркувалася біля паркана, а за мить — і онуку. Соля якраз розраховувалася з водієм, який діставав із багажника  її дорожню валізу. Серце літньої жінки миттєво стислося. Що робить дівчинка тут так пізно і де Андрій? 

Вирішивши не будити чоловіка, Ганна Петрівна тихо вийшла з кімнати й попрямувала до дверей.

Відімкнувши,жінка  побачила онуку.. Соломія стояла на порозі й  заливалася сльозами, хоча самій дівчині  здавалося, що за всю дорогу в таксі вона мала б виплакати їх до останньої краплі. 

— Солю, маленька... — Ганна міцно притисла до себе дівчину, яка відчайдушно схлипувала на її грудях, не на жарт лякаючи її. — Що сталося? Чому ти тут посеред ночі? 

Жінка помітила валізу, що самотньо стояла на  траві. 

— Дитино, не лякай мене, розкажи все, — благально додала вона. 

— Бабусю... він зрадив нас... зрадив маму, — задихаючись від ридань, ледве вимовила Соломія, ховаючи обличчя на її плечі. — Він одружився з цією Ягужинською! 

Ганна Петрівна мовчки гладила онуку по розпатланому волоссю, розуміючи, що жодні слова її зараз не втішать. Отже, син таки піддався на шантаж і підкорився тій жінці. Відсьогодні все його життя змінилося, і, як розуміла Ганна Петрівна, далеко не на краще. 

— Привів її в наш дім! — продовжувала дівчина, випліскуючи весь свій біль, бо їй понад усе хотілося знайти тут розуміння й захист. — Він же клявся мені! Клявся, що нікого й ніколи не буде на маминому місці... Батько брехав мені, бабусю! Він усе життя мені брехав, і маму він ніколи не кохав! — завершила дівчина й знову гірко та безпорадно заплакала.

— Ну що ти таке кажеш, серденько, — Ганна Петрівна ніжно провела рукою по волоссю онуки й поцілувала її в мокру від сліз щоку. 

Жінка розуміла, що цей вчинок сина ранив Солю, але як тепер усе виправити — уявлення не мала. 

— Тихіше, моє сонечко, не плач... — шепотіла старенька, хоча в її власних очах теж бриніли сльози. — Ми з дідусем поруч, ми з тобою. Усе колись налагодиться, побачиш. Ходімо, я постелю тобі. Тобі треба поспати. 

Вона лагідно взяла обличчя онуки у свої зморшкуваті долоні й повільно стерла сльози з її щік. 

— Ранок вечора мудріший. Ходімо, мила.

Ганна Петрівна допомогла дівчині підвестися й, обережно підтримуючи за плечі, повела до гостьової.

***

Андрій летів трасою, геть забувши про швидкість, до болю стискав кермо й молився, щоб Соля була в селі. Якщо її там немає — він просто не знав, де ще шукати доньку й на яке безумство вона здатна в такому стані. Від однієї думки про це шкірою сипав мороз. 

Із вереском гальм чоловік зупинив автівку біля воріт батьківського дому й, навіть не зачинивши дверцята, кинувся на подвір'я. Ганна Петрівна, яка вклавши Солю й йшла замикати двері, крізь вікно помітила сина. Поправивши на плечах шаль, вона відчинила двері в ту саму мить, коли він уже збирався постукати. 

— Соля тут? — Андрій застиг,  намагаючись прочитати відповідь в очах матері. 

Ганна Петрівна мовчки кивнула. Андрій важко  видихнув і, безсило опустившись прямо на сходинки ґанку, обхопив голову руками. Старенька присіла поруч і міцно пригорнула сина, розуміючи все без зайвих слів.

Її материнське серце вже стільки років боліло через те, що його доля склалася так  тяжко. 

— Я не знаю, що мені робити, мамо, — глухо промовив Андрій, і навіть у темряві Ганна помітила, як блиснули  сльози в його очах.. — Я просто не зможу жити, якщо втрачу Солю...

— Ти ніколи її не втратиш, — запевнила Ганна Петрівна — Просто їй потрібен час, щоб усе це прийняти. Соля — добра дівчинка, вона обов'язково зрозуміє і пробачить... 

Андрій повільно похитав головою, дивлячись на подвір'я, яке вже огортали ранкові сутінки. Щось усередині чітко підказувало: донька не простить ніколи. Якби ж він тільки знайшов інший спосіб виплутатися з тенет Софії! Адже знову в усьому винна вона. І в цих сльозах доньки... Тільки вона в них винна. 

— Я остаточно заплутався у власному житті. 

— Довір усе Богу, сину, — тихо прошепотіла жінка. 

— Богу? — Андрій перевів затьмарений болем погляд на матір. — Та не Бог, мамо, а конкретна жінка знову знищила моє життя! І вона мені сьогодні ж за це заплатить! 

Він підхопився й  кинувся геть із подвір'я. 

— Андрію! Андрію, повернися! — закричала Ганна Петрівна, але машина сина вже з вереском зірвалася з місця, залишаючи позаду лише куряву.

***

За вікном повільно прокидався новий день, але Софія цього навіть не помічала. Вона сиділа на краєчку дивана у вітальні, раз у раз здригаючись, коли з вулиці долинав гуркіт випадкового двигуна. Проте ні Андрія, ні Солі не було. Усередині все випікала єдина страшна думка: вона все зруйнувала. Андрій мав рацію. Замість того щоб повернути доньку, вона вигнала дівчинку з рідного дому й назавжди посварила з батьком. 

Раптом тишу в передпокої порушили важкі  кроки. Глухий удар об стіну, шелест одягу — і на порозі з'явився Андрій. Софія миттєво підхопилася: 

— Ти знайшов Солю? — найголовніше запитання саме зірвалося з вуст. — Андрію, благаю, не мовчи! — попросила Софія, коли він нічого не відповів.. 

Він жбурнув піджак на крісло і повільно повернувся до неї, на ходу розстібаючи ґудзики на манжетах сорочки. Софія мимовільно відступила назад, поки не відчула спиною холодну поверхню стіни.

Вона озирнулася, шукаючи вихід із кімнати, але Андрій заблокував єдиний шлях, пильно спостерігаючи за кожним її рухом.

Кремезна фігура чоловіка височіла над Софією, а погляд, зазвичай спокійний, зараз був повний болю.  Він підійшов упритул і зазирнув їй прямо в очі.