23. Весілля, бар і нічний візит

Софія ще раз поглянула на годинник, а потім до крові закусила губу. Він все ж вирішив не прийти і не залишив їй іншого виходу. Озирнувшись на двері РАГСУ, жінка підняла поділ сукні і вже зробила декілька кроків, коли побачила автомобіль Андрія, з якого вийшов сам чоловік.

Піднявшись на декілька сходинок, сховавши руки в кишені, Андрій байдуже поглянув на  Софію, яка, в свою чергу, дивилась на нього, а з  її душі немов спав тягар. Він таки прийшов.

— Я в затори потрапив, — промовив, оминаючи її і направляючись до дверей. — Ходімо, покінчимо з цим скоріше!

***

Зала реєстрації була порожня.. Тут не було ні гостей, ні квітів, ні святкового маршу. Жодних закоханих поглядів чи клятв бути разом і в горі, і в радості про які вона мріяла все життя.

Усе більше нагадувало оголошення вироку, ніж шлюбну церемонію. Реєстраторка — літня жінка у строгому костюмі — швидко переглянула документи, втомлено поправила окуляри й розгорнула важку книгу актових записів. 

— Поставте ваші підписи тут і тут, — сухо мовила вона, вказуючи на потрібні графи. 

Андрій першим узяв ручку і  підписався, а потім мовчки передав ручку Софії. Вона взяла її й, хоч рука помітно тремтіла, поставила свій підпис, ставлячи  крапку на минулому житті. 

Реєстраторка втомлено кашлянула, аби згладити незручну паузу, і беземоційно промовила: 

— Оголошую вас чоловіком і дружиною. Наречений може привітати наречену. 

Андрій не поворухнувся, а тільки промовив:

— Можеш святкувати, пані Дарчук! 

Він повернувся і швидким кроком попрямував до виходу, залишаючи  Софію саму. По жіночій  щоці скотилася  сльоза, але це було ніщо — адже тепер вона нарешті буде поруч із Солею. 

***

Марина Дмитрівна зачинила вікно й поглянула на телефон, який уперто мовчав. Усе-таки дарма вона не послухала Софію — тепер сама тут повільно божеволіє від невідомості. Почувши раптовий шурхіт за дверима, Марина поклала мобільний на стіл, але в цю мить двері відчинилися й на порозі з'явилася Софія. Вона мовчки пройшла до кабінету, безсило сіла на диван і сховала обличчя в долонях. 

— Софіє, — Марина підійшла ближче й опустилася навпочіпки перед донькою, намагаючись зазирнути в обличчя. — Що сталося? Чому ти тут? Де Андрій? 

Софія відняла руки від обличчя й знизала плечима. Вона не плакала, але виглядала дивно. 

— Не знаю, — зізналася Софія, розглядаючи праву руку, де на пальці так і не з'явилася обручка. — Він покинув мене прямо в РАЦСі й поїхав/

— Тобто? — розгублено перепитала Марина. — Він відмовився? Весілля не відбулося? 

Софія гірко посміхнулася. Те, що щойно сталося, весіллям аж ніяк не можна було назвати. 

— Чому ж, відбулося, — повільно вимовила зеленоока. — Але відразу після підпису він просто втік. І я дуже сумніваюся, що він поїхав готувати мені подарунок.

Жінка підвелася й підійшла до вікна, розглядаючи залиту дощем вулицю. Марина скрушно похитала головою, дивлячись їй у спину. Вона й досі не схвалювала цього доньчиного задуму, але хіба Софія колись дослухалася до порад? Усе вирішує сама, аби тільки потім усе це не вилізло їй боком. 

— Ох, доню, важку ж  дорогу  ти обрала, — Марина підійшла ближче, обійняла її за плечі й ніжно поцілувала в чоло. 

— А іншої мені просто не залишили, мамо, — Софія притулилася до матері, втомлено заплющуючи очі..

Жодна з них навіть не здогадувалася, що за дверима, які були легенько причинені, стояв Павло. Він заїхав сюди, аби просто пообідати з дружиною, а тепер, затамувавши подих, ловив кожне слово з їхньої розмови. 

— І що тепер? — тихо запитала Марина. 

Софія відступила, підхопила з дивана сумочку й  видихнула: 

— Зараз заїду за своїми речами, а тоді вирушу до нової оселі. Сподіваюся, Андрій уже там і чекає на мене. 

— Софіє, ти ж знаєш: що б не сталося, я завжди буду поруч, — промовила Марина.

Софія вдячно посміхнулася й відчинила двері, але в наступну  мить завмерла на порозі, наткнувшись на батька. Павло опустив очі, почуваючись ніяково. Марина затамувала подих.

Софія тим часом намагалася робити вигляд, що нічого не сталося  і, поправивши ремінець сумочки, хотіла  мовчки пройти повз нього, але Павло раптом перехопив її за руку. Жінка здивовано поглянула на його долоню, а тоді подивилась на батька. 

— Пробач, — Павло миттєво прибрав руку. — Я випадково почув вашу розмову... Софіє, я просто хочу побажати тобі щастя. Ти вийшла заміж за Андрія, і тепер... 

— Мені від тебе взагалі нічого не потрібно. І вже дуже давно, — відрізала Софія, змірюючи його презирливим поглядом. — Бувай, мамо, — вона знову рушила до виходу. 

Павло стояв і  дивився, як його донька йде геть. Донька, яку він насправді ніколи не переставав любити, яку сам штовхнув у пекло й тепер каявся за це щодня. Невже вона справді ніколи його не вшанує бодай словом? 

— Невже ти мені ніколи не пробачиш? —  запитав він, дивлячись  у її спину. — Я ж твій батько... 

— Що? — Софія тихо засміялась, розвертаючись. Було дивно чути таке від чоловіка, який колись розтоптав її юність. — Та жоден люблячий батько не накоїв би того, що зробив ти! Батько, який любить свою дитину, скоріше помре за неї, а ти тоді дбав лише про власну вигоду. Ти зважав на мої сльози? Чи на мої прохання?! 

Вона засипала його звинуваченнями, не зважаючи ні на матір, по щоках якої котилися гарячі сльози, ні на батька, який тепер стояв перед нею, покірно схиливши сиву голову. 

— Знаєш, коли я тебе пробачу? Коли час повернеться назад! В той самий день, коли ти вирішив мою долю так, як вигідно тобі! Коли повернеш мені моє життя, яке сам і знищив! 

Софія кулею вилетіла з кабінету, стримуючи сльози, яких цей чоловік точно не вартував. У кімнаті залягла тиша. Марина підійшла до чоловіка й обійняла його зі спини. Павло накрив долоню дружини своєю тремтячою рукою. Він чудово розумів, що заслужив на кожне  слово, але на таке життя не заслужила його донька, яку він, попри все, любив.