22.За крок від пекла

Будинок зустрів тишею. Андрій зачинив за собою двері й на ватних  ногах попрямував до власної кімнати. Там, не вмикаючи світла, дістав із шафи чорну дорожню сумку й почав хаотично кидати в неї речі : кілька сорочок, документи, а його руки досі тремтіли. Саме так його й застала Соломія, яка прийшла, щоб покликати батька вечеряти, але розгублено застигла на порозі, спостерігаючи за цими поспішними зборами.

— А що взагалі відбувається? — дівчина зайшла в кімнату й присіла на ліжко, застелене зеленим шовковим покривалом. — Ти куди це зібрався проти ночі?

Андрій від несподіванки здригнувся й глянув на доньку, думаючи, що їй відповісти, але в голові не було жодної думки. Зробивши глибокий вдих і намагаючись приховати паніку, він різко застебнув блискавку на сумці.

— Так, донечко... — промовив він, з усіх сил намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все розривалося від болю. — Мені треба терміново поїхати у відрядження. Виникли незаплановані проблеми на об'єкті за містом. Те саме термінове відрядження на кілька днів, про яке я тобі казав. Пам'ятаєш?

Соломія примружилася, з підозрою дивлячись на батька. Було очевидно, що він на межі, але дівчина розуміла: чергове розпитування знову закінчиться нічим.

— І наскільки ти їдеш? — запитала вона, підводячись.

— Поки не знаю, — стенув плечима Андрій. — Постараюся владнати все якнайшвидше. На день, а можливо, що на два.

— Добре, — видихнула Соломія. — Ця пані Ягужинська тебе точно до ручки доведе, — додала  дівчина. — Хіба той бізнес вартий твого здоров'я, тату?

Андрій замовк. Перед очима за мить пролетіло все його життя, і він упевнено кивнув:

— Вартий. Сподіваюся, з часом ти мене обов'язково зрозумієш.

Андрій ніжно поцілував доньку в чоло, а потім міцно притис до себе. Він усім серцем сподівався, що цей день колись настане — Соломія дізнається правду, зрозуміє його й пробачить усе, що він накоїв, бо якщо цього не станеться, то тоді все його життя було прожите дарма.

— Ну, ходімо тоді вечеряти. А то навіть день  без домашньої їжі — це складно, — намагався пожартувати чоловік, щоб хоч якось розвіяти тугу на серці.

Соломія дзвінко засміялася й першою вийшла з кімнати. Андрій подивився на спаковану сумку, наче на свого  ворога, і рушив слідом. До виконання вироку залишалося дедалі менше часу.

***

Софія сиділа в спальні, яку освітлювала лише тонка смужка місячного сяйва, що пробивалося крізь щілину між коричневими шторами. Вона перемогла, але чомусь не відчувала того тріумфу, який зазвичай відчувають переможці. Усередині були лише гіркота й лють.

До Андрія, до батька, але найголовніше — до самої себе. Після сьогоднішньої розмови в кабінеті Софія чітко розуміла, що відштовхнула Андрія ще більше. Вона поняття не мала, чи зможе колись це виправити, та найбільше її ятрили думки про доньку.

Як Соломія сприйме її появу в їхньому домі на правах нової дружини батька? Адже ділова партнерка й мачуха — це зовсім різні речі.

Софія важко перевела подих, підійшла до шафи й, мигцем глянувши на своє відображення в дзеркалі, відчинила дверцята. Діставши сукню ніжного кремового кольору, вона повільно поклала її на ліжко й кілька хвилин просто не відводила очей.

В юності вона марила пишним білим вбранням, уявляла, як Андрій уперше побачить її нареченою. Як він закохано на неї подивиться , але реальність виявилася геть не схожою на дівочі мрії.

— Завтра в мене почнеться нове життя, — прошепотіла Софія в темряву і  попри весь цей жах, у грудях усе одно щось слабко затріпотіло.

***

Ранок був похмурим.  Андрій стояв на порозі доньчиної кімнати й не міг змусити себе зробити бодай крок. Він знав: коли повернеться сюди, усе зміниться, і вже точно на гірше, і не міг нічого зробити, адже вперше в житті він виявився безсилим.

Чоловік до болю стиснув дверну ручку, а Соломія тим часом перевернулась на інший бік, навіть не підозрюючи, що її батько зараз стоїть на порозі й подумки просить у неї пробачення, а його серце крається від болю.

— Я роблю це тільки для того, щоб уберегти тебе, — прошепотів Андрій, намагаючись переконати в першу чергу себе. — Ти мене колись пробачиш. Обов’язково, — він обережно прикрив двері й швидким кроком вийшов із будинку.

Андрій поспішав, бо знав — достатньо однієї секунди сумнівів, і все полетить шкереберть.

Вийшовши з будинку, Андрій відразу набрав Михайла. Той довго не відповідав, і Андрій чудово розумів чому. Коли ж друг нарешті зняв слухавку, у ній залягла гнітюча мовчанка. Андрій порушив її першим.

— Михайле, привіт, — його голос пролунав глухо. — Я вже їду до центрального РАЦСу, і мені потрібен свідок. Приїжджай, будь ласка. Ти ж знаєш, що, окрім тебе, мені більше нема кого просити. 

У відповідь знову була тиша. Андрій навіть подумав, що зникла мережа, але за мить почув голос, у якому було розчарування: 

— Ні, Андрію, я не приїду.

— Мишку, ти що, жартуєш? — Андрій застиг на півдорозі до автомобіля. — Реєстрація за годину Мені потрібна підтримка близької людини, інакше я просто не витримаю й накою лиха. Це ж не звичайне весілля, ти й сам знаєш... 

— Ось саме тому, що я все знаю, я й відмовляюся, — Михайло підвищив голос, і в ньому була образа. — Ані ти, ані Софія зараз не думаєте про Солю!—  промовив Михайло і вимкнув телефон.

Андрій люто подивився на екран смартфона, міцно вилаявся крізь зуби й сів у машину. Ну їх усіх до біса.

***

Софія приїхала до РАЦСу раніше зазначеного часу і тепер, стоячи осторонь, спостерігала за щасливими нареченими, які виходили з будівлі, і розуміла, що її весілля навряд чи буде таким. Вдягнена в лаконічну кремову сукню вільного крою, з ніжним макіяжем, а пасмами її волосся, яке, як завжди, було зібране в зачіску, грався теплий вітерець. Софія нервувала. Назначений Андрієм час наближався, а чоловіка не було, і на телефонні дзвінки він теж не відповідав.Телефоний дзвінок порушив тривожні думки.