21. Власноруч підписаний вирок

Михайло припаркувавши авто  й, заглибившись у власні думки, рушив до входу, коли раптом помітив Андрія. Той стояв на ґанку, сховавши руки в кишені штанів, а його погляд був якимось дивним

— Ти теж вирішив танцювати під її дудку? — поцікавився Андрій, не зводячи з друга важкого погляду. — Скажи, чим вона тебе купила? Чи ти просто вирішив вчасно перейти на бік переможця? 

Михайло зупинився, важко зітхнув і примирливо підняв руки. 

— Андрію, схаменись. Ти все не так зрозумів. Я просто... 

— Я все прекрасно розумію! — обірвав його Андрій. Він збіг сходами донизу й став прямо перед Михайлом. 

Раптом на парковку в'їхало таксі, і з нього вийшла Софія. Андрій миттєво забув про друга й повільно перевів ненавистний погляд на Ягужинську, яка  йшла до них.

— Ти досягла свого, пані Ягужинська, — процідив Андрій — Ти перетягнула на свій бік мого єдиного друга, загнала мене в глухий кут. Я згоден на твої умови.  Можеш святкувати свою перемогу!

Він підійшов до неї впритул, так, що вона майже фізично відчула ненависть, яка від нього виходила. 

— Але закарбуй собі на носі, — Андрій нахилився до Софії, змусивши її відсахнутися. — Ти отримаєш штамп у паспорті, отримаєш моє прізвище, але ти ніколи... чуєш мене, ніколи більше не матимеш місця в моєму серці. Воно для тебе мертве. Віднині ти для мене лише тінь, чужа жінка, яка силою вдерлася в моє життя. Я ділитиму з тобою дах, але між нами завжди буде прірва. 

Софія мовчки слухала цей монолог, відчуваючи як шкірою повзуть мурашки.

— Я зрозуміла тебе, Андрію Леонідовичу, — ледь чутно відповіла Софія, поглянувши йому в очі

Андрій востаннє зневажливо ковзнув  поглядом  по Софії, розвернувся і зник в будівлі.Михайло почухав потилицю й подивився на Софію, яка намагалася опанувати себе. 

— І довго ви ще збираєтеся грати в цю гру? — тихо запитав він. — Чому просто не сісти й не поговорити по-людськи? 

Софія промовчала. Вона лише поправила сумку й мовчки зайшла до будівлі слідом за Андрієм. Михайло похитав головою, дивлячись на зачинені двері, але нічого змінити не міг.

****

Андрій із силою зачинив двері кабінету, що вазони на підвіконні небезпечно здригнулися. Усередині все стискалося від огиди до самого себе. Він таки зробив це. Піддався на шантаж і власноруч підписав собі вирок. Про те, що буде далі, чоловік не хотів навіть думати. Михайло застав його зі скляним поглядом і руками, що помітно тремтіли.

— Послухай, ти все не так зрозумів, — спокійно почав Михайло, переступаючи поріг. 

— Справді? — зневажливо пирхнув Андрій, підводячи важкий погляд. — Ну давай, просвіти мене! Тільки знаєш, чого я досі не збагну? — продовжив він, не даючи другові вставити й слова. — Як ти міг повірити в усі ті казочки, які вона тобі наплела? Хіба ти не був свідком усього, що тоді сталося? 

— Був, — погодився Михайло. — Але послухай, усе зовсім не так, як ти собі малюєш... 

— Набридло! — крикнув Андрій, остаточно втрачаючи терпець. — Набридло підкорятися, слухати... Усе набридло! Але від тебе я такого ножа в спину точно не очікував. 

Михайло замовк. Він розумів, що говорити зараз з Андрієм немає жодного сенсу: той усе перекрутить на свій лад і знову зробить його крайнім. 

— Знаєш що? Робіть ви, що хочете! — вигукнув Михайло, стомившись від безглуздої суперечки й  звинувачень. — Наче й не малі діти, а далі власної ненависті нічого не бачите! 

Він круто розвернувся й вийшов, стукнувши дверима. Андрій лише провів його злим  поглядом. 

****

У своєму кабінеті Софія сиділа  опустивши голову на зчеплені руки прямо на стіл. Усередині зяяла суцільна пустка. Вона таки домоглася свого, Андрій капітулював, але що далі? Вони житимуть під одним дахом, та найстрашніше — як усе це сприйме Соля. Сьогодні дівчинка подивилася на неї зовсім інакше, ніж раніше. Точно так само, як увесь цей час  дивився Андрій. Наче вона — її найлютіший ворог. 

Дзвінок мобільного змусив її здригнутися, але говорити не хотілося ні з ким. Раптом двері без стуку відчинилися і Софія побачила Андрія.

Чоловік зупинився перед її столом і зверхньо подивився на жінку, яка колись була для нього всім, а тепер стала  прокляттям. 

— Ти перемогла, — промовив чоловік. —  Але  навіть не мрій про пишне весілля та марш Мендельсона. 

Софія  уважно на нього подивилась.

— Якщо ти розраховуєш жити в моєму домі на повноцінних правах моєї дружини, то  дуже помиляєшся, — Андрій підійшов упритул і важко уперся долонями в стільницю, а потім нахилився до її обличчя, обпікаючи щоку своїм гарячим подихом. — Досі умови ставила ти, а тепер слухай мої. І тільки спробуй порушити бодай одну! 

Софія слухала його з посмішкою, яка починала бісити. 

— По-перше, —  вимовив Андрій. — Ти ніколи не втручаєшся у виховання Солі й навіть не намагаєшся вдавати з себе її матір. Ти не нав*язуєшся  зі своїм материнством, а також нічого ій не говориш, аж поки я не дам свого дозволу! Для неї ти залишаєшся абсолютно чужою людиною, поки вона сама не захоче іншого.

— По-друге, — він примружився, і в його голосі пролунав  наказ. — Жодного спільного ліжка. Ти отримаєш окрему кімнату. За зачиненими дверима нашого будинку ми чужі люди. Ти не торкаєшся мене, не розпитуєш про роботу й не лізеш у моє життя. 

— По-третє, — Андрій нахилився ще ближче, і його голос перейшов на  шепіт. — На публіці ти граєш ідеальну дружину. Жодних скандалів, жодних витоків у пресу, жодних розмов про неземне кохання. Ти носитимеш моє прізвище, але твій статус — це чиста формальність. Моєї поваги, довіри чи тепла  до тебе не буде ніколи. Мені байдуже, що буде з тобою і які в тебе проблеми.

Софія слухала його вимоги, відчуваючи, як кожне слово б'є по живому. Вона чудово розуміла, на що погоджується, знала, крізь який біль їй доведеться проходити щодня, але одна думка про те, що вона нарешті буде поруч із Солею, перекреслювала все.