20. Запитання без відповіді

Софія зайшла до кабінету,  кинула сумку на диван і підійшла до вікна, міцно обхопивши себе  руками за плечі. Сльози підступали до очей, але вона не мала права дати їм волю. Образи  довели її до межі і вона просто не стрималася. Чому вона мусить усе це вислуховувати? Хіба тільки вона винна? Тільки на ній тавро грішниці? Скільки ще доведеться терпіти? Хіба мало було досі?

Софія лише хитнула головою — схоже, доля вирішила підкинути їй нову порцію випробувань. Почувши стукіт в двері, вона хотіла промовчати, але пересилила себе й промовила: 

— Заходьте. 

Михайло відчинив двері й зам'явся на порозі, опустивши очі, гадаючи, що сказати.

— Це я, — він подивився на Софію, яка навіть не поворухнулася. — Я хотів перепросити. Просто... 

— Я вже звикла, Михайле, що ви всі дружно тавруєте мене, навіть не вислухавши, — вона гірко посміхнулася й нарешті повернула голову. У її зелених очах чоловік побачив таке що йому стало ніяково. — Усе, ти свою місію виконав. Тепер можеш іти до Андрія й попліткувати про те, яка я тварюка. 

Вона сіла в крісло й підсунула до себе папери, які секретарка ще вчора принесла на підпис. Проте Михайло не поспішав іти. Він подивився на Софію, яка надто низько схилилася над паперами, а тоді зачинив двері й присів на стілець навпроти. 

— Я не знаю, крізь що ти пройшла. У кожного свій шлях і його  не зміниш, — повільно промовив Михайло. — Я хочу збагнути лише одне, Софіє: твої теперішні мотиви. Для кожного вчинку є причина. От і я хочу розібратися. 

Чоловік говорив спокійно, без колишньої злості, а в його погляді не залишилося й сліду від тієї ненависті, що була  там кілька хвилин тому. 

Софія відкинулася на спинку крісла, міцно стиснувши підлокітники. Біль від усього пережитого був таким нестерпним, що їй уперше за багато років захотілося поділитися ним бодай із кимось, крім матері, але чи повірить їй Михайло, який завжди був на боці Андрія? Цього Софія  не знала.

***

Андрій не мав жодного бажання з'являтися на роботі, яка всі ці роки була  для нього рятівним колом, і виною тому була лише одна людина. Прослизнувши до власного кабінету наче злодій, він  кинув  піджак на диван, упав у крісло й запустив пальці в розпатлане волосся. 

Часу на те, щоб прийняти умови Софії і власноруч зруйнувати своє життя, залишалося обмаль. Був іше один варіант — знову тікати, але що чекає на на нього потім? Андрій підійшов до вікна, щоб відчинити його і раптом завмер. На парковці він побачив Михайла й Софію, які разом вийшли з будівлі й попрямували до авто.. Андрій застиг, геть нічого не розуміючи.

Ще вчора Михайло стояв за нього горою, підтримував кожне  рішення, а зараз спокійно йшов кудись із цією жінкою. Ба більше — вони виглядали зовсім не як вороги, а скоріше як давні приятелі. 

Андрій  відшукав у телефоні номер друга й притиснув слухавку до вуха. Через скло він бачив, як Михайло дістав мобільний, щось сказав Софії, та сіла в салон, а сам він прийняв виклик. 

— Слухаю, Андрію. 

— Ти де зараз? — намагаючись говорити якомога невимушеніше, запитав чоловік, відступаючи вглиб кабінету

— Тут з'явилися деякі справи, —  відповів Михайло. — Буду ближче до обіду. 

— Сподіваюся, нічого серйозного? — Андрій сильніше стиснув слухавку, відчуваючи, як усередині все закипає від люті. 

— Та ні. Слухай, Андрію, давай пізніше набереш, — не чекаючи відповіді, Михайло вимкнув телефон. 

Андрій знову кинувся до вікна й помітив, як автівка друга виїхала з парковки й розчинилася в  потоці. Лють засліплювала. Зі злості він жбурнув телефон на диван і заходився міряти кабінет кроками, задихаючись від відчуття, ніби стіни буквально тиснуть на нього. Схопивши піджак і мобільний, він кулею вилетів у коридор під приголомшеним поглядом секретарки.

***

Усю дорогу до ресторану в салоні авто стояла тиша, яку розбавляло  радіо. Михайло зрідка відводив погляд від дороги, дивлячись  на Софію — та сиділа, відвернувшись до вікна, і байдуже розглядала міські краєвиди, що миготіли за склом. Коли вони приїхали й обрали затишний столик у самому кутку літньої тераси, подалі від сторонніх очей, до них відразу підійшов офіціант із меню. 

— Не знав, що ти ще й рестораном керуєш, — аби бодай якось зав'язати розмову, промовив Михайло, гортаючи глянцеві сторінки. 

— Він не мій, а мамин. Я просто допомагала їй, поки вона хворіла. 

Михайло зробив замовлення, відклав меню й, зчепивши пальці в замок, пильно подивився на Софію, яка сиділа  навпроти. Він мусив визнати: роки її змінили і  перетворили на холодну, неприступну стерву, яка більше нікому не дозволить витирати об себе ноги — у цьому він сьогодні вже переконався. От тільки, щоб стати такою потрібно  пережити надто багато потрясінь. 

— Софіє, я не чекаю від тебе сповідей і не збираюся ритися  в минулому., адже маю на це права. Я просто хочу збагнути: навіщо тобі все це? Наша компанія, цей шантаж, шлюб з Андрієм? 

Софія відкинулася на м'яку спинку стільця й уважно глянула на Михайла. 

— Михайле, єдине, що мені потрібно — це моя донька. І все. Ні Дарчук, ні його бізнес мені даром не здалися. Я хочу повернути Соломію, яку стільки років обводив навколо пальця власний батько. 

— Софіє, але ж ти розумієш, що в Андрія тоді не було вибору? Ти просто зникла, нічого не пояснивши. Він був знищений, і єдине, що втримало його на цьому світі — це Соля. 

— Михайле, я все прекрасно розумію, — її голос забринів від стримуваної люті. — Я змогла б пробачити йому і те, що він мене заживо поховав, і його ненависть. Я знала, на що йду,але те, що він начепив на ту прокляту могилу фотографію зовсім чужої жінки й змусив Солю вірити, ніби це її мати — ось цього я йому не пробачу ніколи.

Офіціант тим часом поставив на стіл замовлення Михайла та склянку води для Софії. Жінка зробила ковток, задумливо крутячи склянку в руках.