32 Лара

Серце калатає у грудях так шалено, що мені здається, Марк чує цей стукіт через свою тонку футболку. Його обійми — найтепліше й найбезпечніше місце на землі, а його губи… Боже, цей поцілунок позбавляє мене будь-якої здатності чинити опір. Я відчуваю, як солодко німіють пальці, як уся моя вибудувана роками незалежність тане, наче лід під серпневим сонцем.

І саме це мене по-справжньому лякає.

Я закохуюся.

Усвідомлення б'є під дих, як крижана вода. Не просто приймаю вигідну пропозицію, не просто підігрую гарному чоловікові, а по-справжньому, безпорадно закохуюся в нього. В його сильні руки, в його впевнений голос, у те, як він захищає нас. І якщо я не зупиню це прямо зараз, якщо дозволю собі повірити в цю казку — далі буде тільки гірше. Шлюб за розрахунком перетвориться на мою особисту в'язницю, де я щодня згоратиму від нерозділеного кохання до чоловіка, який просто виконує свій «бізнес-проєкт».

Я роблю зусилля і, впершись долонями в його широкі груди, різко відштовхую Марка від себе.

— Ні. Припини, — мій голос тремтить, але я намагаюся надати йому максимальної твердості. Я швидко відступаю на крок назад, судорожно підтягуючи плед вище на плечі, щоб захиститися від його магнетичного погляду.

Марк застигає. Його руки на мить залишаються піднятими в повітрі, а в темних очах спалахує нерозуміння, яке швидко змінюється настороженістю.

— Ларо? Що не так?

— Усе не так, — я важко дихаю, обхопивши себе руками. — Ти дарма намагаєшся мене звабити, Марку. Твоя тактика зрозуміла: підкорити мене фізично, щоб я швидше підписала ваш із юристами договір і не ставила зайвих питань. Але я на це не куплюся. Нам потрібні ділові стосунки, якщо ми взагалі збираємося це робити. Без цих твоїх… нічних репетицій.

Я бачу, як на його обличчі повільно згасає тепле світло, поступаючись місцем холодній, закритій масці. Мої слова б'ють по його чоловічій гордості, і цього разу він навіть не намагається згладити кути.

— Отже, звабити? — його голос стає тихим і небезпечно рівним. Він робить крок назад, ховаючи руки в кишені джинсів. — Я зрозумів тебе, Ларисо. Пробач, що знову «перевищив повноваження». Більше цього не повториться. Доброї нічі.

Він розвертається і швидко сходить сходами веранди. Його висока постать миттєво розчиняється в нічній темряві, а за хвилину на тому боці вулиці тихо зачиняються двері його будинку.

Я залишаюся на веранді сама, кусаючи губи до крові. Хотіла захистити себе? Захистила. То чому ж тоді на душі так гірко й паршиво?

Наступний день перетворюється на суцільне очікування кари.

Ніч минає безсонно, а вже по обіді на подвір'я знову заїжджає той самий знайомий автомобіль Марка. Але він не заходить до моєї хати. Натомість на мій новий, ще непривичний телефон приходить коротке повідомлення:

Марк: «Результати ДНК прийшли на електронну пошту. Я роздрукував їх у сільраді. Чекаю на веранді».

Коли я виходжу на вулицю, Марк сидить за дерев'яним столом на моїй веранді. Він тримається підкреслено офіційно: чиста сорочка, зібраний погляд, жодного натяку на вчорашню ніжність. Перед ним лежить цупкий білий конверт із логотипом приватної клініки.

Мої ноги стають ватяними. Я повільно сідаю на стілець навпроти, дивлячись на цей папірець так, наче в ньому вирішується питання мого життя чи смерті. А в принципі, так воно і є.

— Відкривай, — тихо каже Марк, підсуваючи конверт ближче до мене. — Це твоє право.

Мої пальці дрібно тремтять, коли я торкаюся паперу. В голові здіймається справжня буря з найтемніших страхів. А що, якщо Марк не батько? Що, якщо Ірина справді спала з цим огидним, бандюкуватим Колею? Раптом у цих бідних дітей тече кров того монстра, який вимагає за них гроші й погрожував нам розправою?

Якщо там написано, що батько Коля — Марк просто розвернеться і поїде. Він не зобов'язаний виховувати дітей чужого бандита. І я знову залишуся зовсім сама, без роботи, під загрозою штрафів, опіки та боргів.

— Я… я боюся, — чесно шепочу я, підводячи на нього повні відчаю очі. — Марку, якщо там… якщо там не ти…

Він мовчить, але в його погляді на мить проковзує щось схоже на співчуття. Проте він не робить спроби взяти мене за руку, як учора. Тримає дистанцію, яку я сама між нами встановила.

— Просто розірви конверт, Ларо, — спокійно каже він. — Нам усім потрібна правда. Якою б вона не була.

Я заплющую очі, роблю глибокий вдих і з характерним шурхотом надриваю край паперу.

Папір піддається з тихим, майже загрозливим шурхотом. Я затамовую подих і витягаю складений удвоє білий аркуш із синьою гербовою печаткою лабораторії. Очі гарячково бігають по строгих таблицях, цифрах і складних медичних термінах, поки нарешті не чіпляються за жирний підсумок у самому низу сторінки.

«Ймовірність батьківства: 99,99%».

Марк. Він батько. Справжній, біологічний батько Софійки та Матвія.

У мене всередині вибухає справжній вулкан суперечливих емоцій. Перше і найголовніше — дике, майже фізичне полегшення. Коля не має до цих світлих дітей жодного стосунку! Їхній батько — не кримінальний маргінал, а сильний, розумний і надійний чоловік. Але водночас мене обдає крижаним холодом. Якщо Марк — офіційний батько, то вся моя хитка влада над цією ситуацією щоправда випаровується. Я більше не єдина опікунка, яка може диктувати умови.

Я повільно піднімаю очі на Марка. Він сидить абсолютно спокійно, навіть не дивлячись на роздрукований папірець. На його обличчі немає ні здивування, ні тріумфу.

І тут до мене доходить.

— Ти… ти знав, — мій голос звучить як шепіт. — Тобі прийшли результати на пошту раніше, ніж ти їх роздрукував.

— Звісно, знав, — спокійно підтверджує Марк, відкидаючись на спинку стільця й складаючи руки на грудях. Його погляд стає холодним, діловим і абсолютно безжальним. — Я прочитав їх ще годину тому в машині. А тепер, Ларисо, давай поговоримо про наші подальші кроки. Враховуючи твою вчорашню палку промову про «ділові стосунки» та небажання мати зі мною нічого спільного.