28 Лариса

Глухий, потужний рев мотора Маркового «Рендж Ровера» прорізав ранкову сільську тишу десь годину тому. Я стояла біля вікна, ховаючись за фіранкою, і дивилася, як велика чорна машина різко рушила з місця, здіймаючи хмару куряви, і зникла за поворотом. На Київ.

Він поїхав. Справді поїхав.

Я притиснулася лобом до холодного скла, відчуваючи, як у грудях розростається порожнеча. Ну звісно. Що я очікувала почути після свого палкого монологу? «О ні, Ларо, я доводитиму тобі свою надійність роками»? Ні, успішні й горді чоловіки на кшталт Марка Воронова не терплять відмов. Я вдарила по його самолюбству, звинуватила в нещирості — і він просто закрив цей збитковий проєкт. Забрав свої іграшки, свої фінанси, свою впевненість і залишив мене там, де й знайшов, — на руїнах.

— Сама, Ларо. Ти ж так хотіла все сама, — прошепотіла я собі під ніс, ковтаючи гіркі сльози. — От і розгрібай.

Першочерговим завданням було повернути зв'язок зі світом. Залишивши малих під наглядом баби Олени, яка якраз прийшла принести свіжого молока, я сіла на попутку й поїхала в райцентр. Коліна після вчорашнього падіння під джинсами нили від кожного руху, але я впевнено йшла до місцевого магазину техніки.

Новий телефон обійшовся мені в кругленьку суму, якої й так було обмаль, але без нього я була безрукою. Щойно дівчина-консультант вставила мою відновлену SIM-карту й екран спалахнув, апарат буквально вибухнув від сотень сповіщень. Телеграм, пошта, пропущені дзвінки.

Я сіла на лавочку в сквері біля магазину, тремтячими пальцями відкриваючи робочий чат. І перше, що я побачила, розбило мій світ на друзки.

Повідомлення від HR-директора: «Ларисо, у зв'язку з систематичним невиконанням обов'язків, зривом дедлайнів по ключовому медичному контракту та ігноруванням нарад, компанія ухвалила рішення про припинення співпраці з тобою з сьогоднішнього дня. Наказ підписано».

Наступним листом йшов офіційний документ від юристів компанії. Оскільки в моєму договорі був прописаний пункт про фінансову відповідальність за зрив термінів перед великими клієнтами, мені виставили штраф. Величезний, п'ятизначний штраф у доларах за збитки, які компанія понесла через мою ранкову відсутність на нараді директорів.

Екран телефону поплив перед очима. Я задихалася, наче мені в легені залили бетон.

Я непогано заробляла в Києві, це правда. Але майже всі мої гроші йшли на іпотеку за однокімнатну квартиру на лівому березі та на нескінченні ремонти. Заощаджень у мене практично не було — так, недоторканний запас на місяць-два скромного життя. А тепер… роботи немає. На мені висить кредит за житло, космічний штраф, який я фізично не маю звідки взяти, і двоє маленьких дітей, яких треба годувати.

«Її б у місто завезти, обстежити нормально... У Ірини ж грошей вічно не було», — згадався мені вчорашній голос фельдшера.

Софійку треба везти в Київ, показувати хорошим неврологам і кардіологам, здавати аналізи, щоб цей страшний напад температури більше ніколи не повторився. Це теж гроші. Величезні гроші.

Я сховала обличчя в долоні, сидчи на цій облупленій лавці в чужому райцентрі, і вперше в житті відчула справжній, тваринний відчай. Мій міський, такий затишний і прорахований світ розсипався, як картковий будиночок. Робота, кар'єра, незалежність — усе злетіло в трубу за якісь кілька днів.

І найстрашніше — Марка не було. Він не просто поїхав у справах. Він зник саме тоді, коли я остаточно провалилася. Він покинув нас, бо я сама йому це запропонувала.

Я витерла сльози рукавом, підвелася і повільно побрела в бік автостанції. Треба було повертатися в село. Туди, де мене чекали голодні діти, недобудована хата Ірини і повна, безпросвітна невідомість.