26 Лариса

Ранок зустрів нас прохолодою і білим мікроавтобусом із логотипом приватної київської лабораторії, який безшумно підкотив прямо до нашої хвіртки. Марк не збрехав — його зв’язки працювали як швейцарський годинник. Замість того, щоб тягнути наляканих дітей у душну міську клініку й стояти в чергах, лабораторія сама приїхала до нас.

Але Матвію та Соні від цього легше не було. Побачивши на порозі жінку в білому халаті та синіх рукавичках, Соня миттєво забігла за мою спину, міцно вчепившись пальчиками в мої джинси, а Матвій насупився і виставив уперед кулаки, готовий захищати сестру.

— Тихо, тигрики мої, тихо, — я опустилася на коліна перед ними, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально спокійно, хоча у самої всередині все тремтіло. — Ніхто нікого різати чи колоти не буде.

Матвій підозріло примружився, переводячи погляд з мене на довгі пластикові пробірки в руках лаборантки.

— Це просто великі вушні палички, — посміхнулася жінка, сідаючи на стілець, щоб бути з дітьми на одному рівні. — Мені потрібно просто потерти ними за щічкою. Хто перший покаже мені, як уміє широко відкривати ротик? Наче великий бегемотик?

Я м'яко притиснула Соню до себе, цілуючи її в маківку і показуючи на власному прикладі — широко відкрила рот. Соня несміливо посміхнулася, за кумедним закликом лаборантки закинула голову і дозволила зробити мазок. Матвій, як старший, тримався з усіх сил, щоб не скривитися, коли паличка торкнулася його щоки зсередини, але витерпів процедуру як справжній чоловік.

Марк у цей час стояв у дверях вітальні, схрестивши руки на грудях. Він уважно спостерігав за процесом, і в його очах не було ні краплі сумніву. Він наче заздалегідь знав результат цих тестів.

Коли пробірки підписали, запечатали в спеціальний контейнер і мікроавтобус нарешті поїхав, у хаті знову стало тихо. Діти, відчувши, що небезпека минула, одразу вибігли в двір гратися з цуценям, яке прибігло від сусідів.

Я залишилася на кухні сама, судорожно стискаючи в руках порожню чашку. Марк зайшов слідом, тихо зачинивши за собою двері.

— Результати будуть за три дні, — сказав він, сідаючи навпроти мене за стіл. Його великі долоні лягли на дерев'яну поверхню. — Віктор уже тримає руку на пульсі. А тепер, Ларо… давай повернемося до нашої вчорашньої розмови. Ти думала всю ніч. Яка твоя відповідь?

Я глибоко вдихнула, дивлячись на свої пальці. Серце калатало так, наче я знову стояла перед тією жінкою з соцслужби.

— Марку… я не можу вийти за тебе заміж, — тихо, але чітко сказала я, нарешті підвівши на нього очі.

Він навіть не поворухнувся. Лише ледь помітно звузив свої темні, проникливі очі, чекаючи на аргументи.

— Чому? — коротко запитав він. — Логіку моєї пропозиції ти почула. Це закриває всі дірки в обороні. Що не так?

— Усе не так, Марку! — мій голос здригнувся, і я виставила руки вперед, наче захищаючись від його залізобетонної прагматичності. — Шлюб — це не бізнес-план. Це не злиття двох компаній задля оптимізації податків чи отримання опіки! Це… це занадто серйозно. Це клятва, це життя разом, це побут. Це неправильно — ставити підписи в РАЦСі просто тому, що так зручніше для документів.

— Тобі зі мною буде незручно? — спокійно перебив він, і в його голосі проглянула легка, ледь помітна іронія.

— Мені з тобою буде страшно! — випалила я, відчуваючи, як щоки починають порозовіти. — Подивися на себе, Марку. Ти… ти занадто красивий. Ти успішний, багатий, упевнений в собі чоловік, який звик, що світ крутиться навколо нього. Жінки на таких, як ти, полюють роками. А я? Я звичайна копірайтерка з купою проблем, забинтованими колінами і двома сиротами на руках.

Я встала з-за столу, бо просто не могла сидіти під його пильним поглядом, і почала ходити по кухні.

— Ти зараз на емоціях. Тобі здається, що це благородний квест — врятувати дітей, побудувати хату, зіграти роль супергероя. А що буде за пів року? Коли побут накриє? Коли ти зрозумієш, що зв’язав себе шлюбом із чужою жінкою, яка тобі навіть не подобається, просто заради обов’язку? Ти задихнешся в цьому шлюбі, Марку. І зненавидиш і мене, і, не дай Боже, дітей. Я вже проходила це. Чоловіки тікають, коли стає занадто важко. А з тобою… з тобою падати буде занадто високо.

Я зупинилася біля вікна, дивлячись на Матвія, який сміявся на вулиці. У горлі стояв клубок. Я сказала все. Сказала чесно.

Марк мовчав кілька секунд. Потім я почула, як рипнув стілець. Його важкі, впевнені кроки наблизилися зі спини. Він не торкався мене, але я відчула його гаряче дихання зовсім поруч, над своїм вухом.

— По-перше, Ларо, — тихо, але з тією самою залізобетонною інтонацією промовив він, — ти поняття не маєш, подобаєшся ти мені чи ні. Не вирішуй за мене. А по-друге… я ніколи не починаю проєкти, які не здатний довести до кінця. Навіть якщо це найскладніший об'єкт у моєму житті.