22 Марк

Я застиг на порозі кухні, і в голові на мить пронеслася думка, що я помилився адресою і потрапив на знімальний майданчик якогось фільму про катастрофи.

Під стелею клубився сизий дим від спаленої цибулі. На плиті стояла каструля з підозрілою сірою рідиною, а посеред цього кулінарного згарища сиділа Лариса. Моя горда, колюча сусідка, яка ще вчора відганяла мене шлангом, зараз виглядала як загнане в кут беззахисне звірятко. Біла сорочка розірвана й у грязюці, коліна та лікті роздерті до м'яса, а сама вона тупо ридала над каструлею, затиснувши одну руку під пахвою і розмазуючи сажу по щоках.

Серце неприємно стислося. Весь мій переможний настрій після успішного візиту до райвідділку випарувався за секунду.

— Ларо… — я в два кроки опинився біля неї, обережно перехопив її за плечі й змусив підвести голову. — Ти що тут, підпал влаштовувала? Що сталося?

Вона підняла на мене свої заплакані, червоні очі, і з неї просто хлинув потік незв'язних слів, навпіл із риданнями: — Вона захворіла… Соня… температура сорок, а Михайлович каже, що це від стресу і треба в місто, а в Ірки грошей не було… І я впала з того клятого велосипеда, гальм немає! А телефон розбився, і клієнт мене звільнить, у мене немає контракту, Марку! Немає грошей! Опіка приїде, вони побачать бруд, згорілий суп, хвору дитину і заберуть їх! Заберуть Матвія і Соню, бо я нікчема, я навіть суп із зірочками зварити не можу!..

Вона заходилася новою хвилею плачу, ховаючи обличчя в долонях.

Я мовчки видихнув. Пазл склався. Дівчину просто накрило залізобетонною плитою стресу, яка збиралася всі ці дні. Хвороба малої, втрата роботи, страх перед соцслужбами й абсолютне безсилля перед побутом.

— Так, тихо. Спокійно, — я рішуче, але акуратно взяв її під лікті, підняв і посадив на єдиний уцілілий стілець. — Ніхто нікого не забере. З Колею я розібрався, він під вартою і світить йому строк за спробу викрадення. Опіка сюди навіть не ткнеться, я особисто про це подбаю, чуєш?

Я швидко знайшов у розкиданій аптечці перекис, вату та мазь від опіків. Опустився перед Ларисою навпочіпки, прямо на брудну підлогу. Спочатку обережно взяв її обпечену долоню — шкіра вже почервоніла. Наніс мазь. Вона лише тихо схлипнула, закусивши губу. Потім я взявся за її коліна. Змивав бруд і кров, намагаючись діяти якомога ніжніше своїми великими пальцями.

— Тепер план такий, — сказав я, не відриваючись від обробки її подряпин. — Ти зараз ідеш у кімнату до Соні. Лягай поруч, обійми її та поспи. Тобі терміново треба вимкнути мозок.

— А суп?.. — прошепотіла вона, шмигаючи носом. — Вона просила як у мами…

— Суп буде. І локшина буде, і зірочки, і навіть місяць із неба, якщо знадобиться. Іди, Ларо. Марш у ліжко.

Вона подивилася на мене таким безпорадно-вдячним поглядом, що в мене всередині щось остаточно перевернулося. Слухняно підвівшись, вона поплелася в дитячу кімнату.

Я залишився на кухні. Оцінив масштаби руйнувань. Ззаду почувся тихий шурхіт. У дверях стояв Матвій, тримаючи в руках порожню банку з-під жука Валерія, і голодно дивився на плиту.

Я дістав свій телефон, швидко зайшов у додаток доставки з найближчого великого міста — благо, гроші дозволяли замовити хоч ресторан на колесах із доставкою кур'єром на гелікоптері. Оформив максимальний кошик: готові супи, пюре, парові котлети, фрукти, дитячі соки та купу правильних продуктів.

Засунув мобільний у кишеню і подивився на малого.

— Ну що, Матвію, — я підійшов до нього і серйозно поклав руку йому на плече. — Ситуація наступна. Наші дівчата трохи вийшли з ладу. Соня хворіє, тітка Лара втомилася. Ми з тобою — єдині чоловіки на ці два двори. Треба брати керування на себе і рятувати команду. Готовий?

Малий одразу випрямив спину, його очі серйозно блиснули. Він кивнув із таким виглядом, наче я щойно взяв його в елітний спецзагін. — Готовий. А що треба робити?

— Для початку — ліквідувати наслідки ворожого авіаудару на кухні. Бери он ту ганчірку, витирай стіл. А я займуся пательнею.

Наступну годину ми працювали як злагоджений механізм. Я відшкрябав плиту і викинув згоріле вугілля, Матвій завзято тер стіл і збирав сміття. Коли з кухнею було покінчено, ми перейшли у вітальню: зібрали розкидані іграшки, склали ковдри фортеці, підмели підлогу. Малий підкорявся моїм командам беззаперечно, явно пишаючись своєю «дорослою» роллю.

Коли під'їхав кур'єр із коробками їжі, наше міні-королівство вже блищало чистотою. Я розставив контейнери на столі, налив Матвію супу, і він почав уплітати його за обидві щоки.

Я сів поруч, дивлячись на затишну, прибрану кухню, і раптом спіймав себе на дивному відчутті. Мені не хотілося ні в Київ, ні на наради, ні до Світлани. Мені було в кайф відмивати цю сільську плитку разом із малим, який копіював кожну мою дію.