20 Лариса

Я вибігла на ґанок і відчайдушно подивилася на будинок навпроти. Порожньо. Великого чорного «Рендж Ровера» Марка на подвір'ї не було — схоже, він ще вдосвіта поїхав у якихось своїх термінових київських справах. Сама. Я знову залишилася сама.

За п'ять хвилин у хвіртку важко ввалився Михайлович — місцевий фельдшер, сивий чоловік у потертому піджаку, з допотопним шкіряним медичним чемоданчиком. Він упевнено пройшов до дитячої, суворо кивнув мені й притулив сухоньку долоню до лоба Софійки. Потім дістав стетоскоп, послухав її дихання, зазирнув у горло і важко зітхнув.

— Ну що я тобі скажу, Ларочко, — Михайлович повернувся до мене, протираючи окуляри куточком сорочки. — Легені чисті, ангіни немає. Це в неї з дитинства така реакція на сильний стрес. Ірка мені колись жалілася. Мала як перелякається сильно, у неї нервова система видає такий збій — температура під сорок підскакує за годину. Її б у місто завезти, обстежити нормально у хороших лікарів треба було… Та де там. У Ірини ж грошей вічно не було, ледь кінці з кінцями зводила.

У мене всередині все стислося від болю за племінницю, але панічний страх миттєво підкинув нову порцію параної. Обстежити! У місті! Фельдшер зараз зафіксує, що дитина недоглянута, що в матері не було грошей, що я не справляюся, і точно настукає в органи опіки! Вони ж тільки й чекають приводу.

— Ось, тримай рецепт, — Михайлович простягнув мені клаптик паперу, списаний нерозбірливим почерком. — Тут спеціальний дитячий сироп від температури і заспокійливі краплі. Нам треба збити цей жар негайно. У нашій сільській амбулаторії такого немає, треба дути в центр, в аптеку.

— Я з’їжджу! Я швидко! — гарячково підхопилася я.

— Куди ти пішки по такій спеці, три кілометри? — баба Олена зупинила мене за руку. — Забирай мій «Трансформер» біля паркана. Поки ти їздитимеш, я з Сонею посиджу, Матвійка кашею погодую. Біжи, дитинко.

«Трансформером» виявився старий, важкий радянський велосипед «Україна» без гальм на кермі — гальмувати треба було педалями назад, про що я, міська жителька, звісно, дізналася занадто пізно.

Я летіла по розпеченій сільській ґрунтовці, наче за мною гналися всі демони пекла. В голові був абсолютний хаос: перед очима стояло гаряче личко Софійки, у вухах досі лунали погрози звільнення від клієнта, а серце заходилося від страху, що соцпрацівники вже виписують постанову на вилучення дітей. Я запекло тиснула на педалі, ковтаючи пил і не зважаючи на спеку. Сльози застилали очі, заважаючи дивитися на дорогу.

На черговому крутому повороті біля яру велосипед наїхав на великий вибоїстий камінь. Кермо різко вибило з моїх рук.

— Ой! — тільки й встигла вискнути я.

Наступної секунди я з усього маху полетіла кувирком у придорожню канаву, зарослу кропивою та гострим щебенем. Велосипед із гуркотом приземлився десь поруч, крутячи педаллю в повітрі.

Біль прошив усе тіло. Я кілька секунд лежала на спині, ковтаючи гаряче повітря і намагаючись зрозуміти, чи цілі мої кістки. Коли я нарешті підвелася на ліктях, то ледь не завила знову — обидва коліна були роздерті до крові, з ліктя юшила червона цівка, а біла сорочка перетворилася на брудне шмаття. Посеред пилюки лежав мій мобільний телефон — екран пішов дрібною павутиною тріщин і повністю згас. Контракт. Робота. Все пропало.

Я сіла прямо в пилюку біля канави, дивлячись на свої закривавлені коліна, і безсило закричала від люті та розпачу. Я не просто не справлялася. Я котилася на дно з кожної мислимої життєвої гірки.