18 Марк

Увесь наступний день я провів у режимі віддаленого божевілля. Мій ноутбук, розгорнутий прямо на кухонному столі будинку Ганни, розривався від сповіщень. Я проводив наради, затверджував бюджети, сварився з підрядниками через затримку поставок цементу, але думками постійно випадав із процесу. Кожні п'ятнадцять хвилин я мимоволі підводився і підходив до вікна.

Там, на тому боці дороги, все було тихо. Лариса після вчорашнього інциденту з Колею майже не випускала дітей на вулицю, хіба що на веранду під її суворий нагляд.

Коли сонце нарешті почало сідати, розфарбовуючи сільське небо в густі багряні тони, я закрив кришку ноутбука і вийшов на ґанок. Стояли сутінки, пахло вечірньою прохолодою і паленою травою. Я сів на сходинку, крутячи в руках телефон, і вкотре запитав себе: «Марку, якого біса ти тут сидиш?»

Я — керівник великої будівельної компанії. Моя година коштує дорожче, ніж уся ця вулиця разом із хатами й городами. Замість того, щоб сидіти на трухлявому ґанку, я мав би просто підписати довіреність Віктору. Мої юристи за тиждень розкатали б цю ситуацію в тонкий млинець: подали б позов, примусово привезли б дітей на ДНК-тест, оформили б опіку чи аліменти — залежно від результату. Усе чітко, за процедурою, без косіння бур'янів, душів зі шланга та нічних засідок у погребі.

Але я сидів тут. І сама думка про те, щоб передати цю справу бездушній юридичній машині й поїхати в Київ, викликала в мені глухий спротив.

Екран телефону раптом спалахнув, розганяючи сутінки. На дисплеї висвітилося: «Світлана».

Я зітхнув. Світлана була з тих жінок, яких у моєму колі називають «зручними варіантами». Ми не будували планів на майбутнє, не клялися у вічному коханні, але іноді гарно проводили час у ресторанах чи в неї на вихідних. Вона була красивою, доглянутою і абсолютно передбачуваною.

— Привіт, Марку, — прокукурікав у слухавці її капризний, м'який голос. — Ти куди зник? Я дзвоню в офіс, а твій секретар каже, що ти взяв незаплановану відпустку. Ти не в місті?

— Привіт. Ні, я поїхав. У справах.

— І де ж ти? Чути якісь дивні звуки… Це що, жаби квакають? — вона награно засміялася.

— Жаби, — підтвердив я, дивлячись на те, як у вікні Лариси спалахнуло тепле жовте світло. — Я в селі, Світлано. Тут виникли… сімейні обставини. Схоже, у мене є діти. П'ятирічні двійнята.

На тому кінці дроту повисла така тиша, що я майже почув, як у голові Світлани зі скрипом переформатовується картина світу.

— Що? — нарешті видавила вона, і її голос миттєво втратив усю свою кокетливість, ставши сухим і різким. — Які двійнята, Марку? Ти жартуєш? Від кого?

— Від жінки, з якою я зустрічався п'ять років тому. Вона померла. Залишився лист і діти. Зараз вони з тіткою.

— Боже, який кошмар, — Світлана пирхнула, і я майже фізично відчув, як вона на іншому кінці дроту брезгливо зморщила ніс. — Ну то в чому проблема? Марку, ти дорослий успішний чоловік, навіщо ти влаштовуєш цей середньовічний театр і сидиш у якійсь глушині? Встанови все через суд. Якщо вони твої — ну, добийся аліментів, призначте якусь фіксовану суму через банк, кидай їм якісь гроші щомісяця, щоб відчепилися, і не парся взагалі про тих дітей! Навіщо тобі це тавро на шиї? Нехай ця їхня тітка з ними й возиться в селі, раз вона така жаліслива.

Я слухав її рівний, цинічний голос, і мені раптом стало так нудотно і гидко, наче я випадково заглянув у сміттєвий бак. «Кидай якісь суми і не парся». «Щоб відчепилися».

Я згадав Матвія, який із гордістю показував мені свого травневого жука Валерія. Згадав Софійку, яка вранці з поважним виглядом заявила, що я великий бандит. Згадав Ларису, яка, маючи успішну кар'єру в Києві, без зайвих розмов кинула все й прилетіла сюди, щоб витягувати цих дітей з інтернату й битися за них з усім світом.

Порівняння Світлани з Ларисою було настільки не на користь першої, що мені захотілося негайно вимити руки.

— Знаєш, Світлано, — тихо перервав я її монолог. — Схоже, ми з тобою дуже по-різному розуміємо слово «не парся». Мені час. Бувай.

Я натиснув відбій, навіть не слухаючи її обурене «Марку, зачекай!», і засунув телефон глибоко в кишеню.

Сонце остаточно сіло. На подвір'ї навпроти хвіртка тихенько рипнула. Лариса вийшла на ґанок, тримаючи в руках великий старий плед. Вона сіла в крісло-гойдалку, загортаючись у тканину, і просто дивилася на зорі.

Я підвівся зі сходинки, поправив футболку і вже збирався зробити крок, але вчасно зупинився. Йти на територію Лариси з порожніми руками після всього, що сталося, — це стратегічна помилка. Там потрібен був білий прапор, а ще краще — щось солодке.

Я повернувся в хату і забрав із кухні великий шоколадний торт, який сьогодні вдень привезли разом із черговою партією продуктів із райцентру, та пачку непоганого англійського чаю. Баба Олена, звісно, жінка свята з її сушеними маргаритками, але мені здавалося, що після зустрічі з Колею Ларисі потрібна була доза нормального міського дофаміну.

Перехопивши коробку з тортом зручніше, я впевнено покрокував через дорогу. На подвір'ї навпроти хвіртка тихенько рипнула, впускаючи мене. Лариса навіть не здригнулася — мабуть, уже звикла до моїх нічних візитів. Вона сиділа в кріслі-гойдалці, щільно загорнувшись у плед, і дивилася на перші зорі.

— Партизани не пройдуть? — тихо запитав я, підходячи до ґанку.

Вона перевела на мене втомлений погляд, помітила коробку в моїх руках і вигнула брову.

— Це що, хабар? — у її голосі знову прокинулася звична іронія, хоча плечі нарешті розслабилися.

— Це гуманітарна допомога потерпілим від кулінарних і кримінальних катастроф, — я піднявся на сходинки і продемонстрував їй етикетку. — Шоколадний. І нормальний чай. Став чайник, Ларо. Здається, нам обом треба трохи видихнути.