16 Марк

Ранок зустрів мене дивним шурхотом, запахом чогось горілого і двома парами очей, які витріщалися на мене впритул.

Я розплющив очі й не одразу згадав, де перебуваю. Старий диван у вітальні Ірини виявився закоротким для мого зросту, тож мої ноги вкриті ковдрою патріотично звисали десь у районі журнального столика. А прямо над моєю головою, схилившись, стояли двоє малих двійнят.

Матвій і Софія. Вони застигли на відстані тридцяти сантиметрів від мого носа й роздивлялися мене з таким виглядом, наче в їхню вітальню випадково заблукав живий індіанець.

— О, дивись, прокинувся, — пошепки, але дуже чітко промовила дівчинка, забавно насупивши носа. — А він справді великий.

— Тітка Лара казала, що він бандит із бензокосою, — так само гучно прошепотів Матвій, вивчаючи мою триденну щетину. — Але пістолета в нього немає. Мабуть, у штанах сховав.

Я придушив смішок, сідаючи на дивані й потягуючись так, що старі пружини видали тужливий стогін.

— Привіт, детективи, — сказав я своїм спросоння ще більш сиплим голосом. — Пістолета немає, ліцензію відібрали за погану поведінку. Я Марк. Сусід навпроти. Прийшов постерегти ваш диван від нічних привидів.

Малі перезирнулися. Статус «бандита навпроти» явно додавав мені сто балів до авторитету.

З кухні в цей момент долетіло виразне: «О боже, та чому воно знову сире всередині?!» — а потім почувся приречений стукіт залізної лопатки об пательню і черговий клуб сизого диму, який потягнувся коридором.

Я підвівся, на ходу поправляючи футболку, і рушив на запах катастрофи. Діти, як приклеєні, пішли за мною.

Картина на кухні була гідна премії в номінації «Міська дівчина намагається вижити». Лариса, з розпатланим після сну волоссям, усе в тій же завеликій сорочці, стояла біля плити, як генерал перед капітуляцією. На тарілці поруч лежали якісь дивні, плоскі вуглинки, які, судячи з усього, колись планували стати сирниками. Сама Лариса запекло шкребла пательню, на якій розтеклися залишки білої маси.

— Я бачу, справи йдуть н ете щоб погано, але і не дуже добре , — іронічно зауважив я, спираючись на одвірок. Ставлю мінус навпроти вимоги до майбутньої дружини “Вміння готувати”. Але чомусь зараз це здається і не важливим. 

Лариса здригнулася, різко розвернулася і подивилася на мене так, ніби це я особисто підсипав їй цемент у сир.

— Вони рідкі! — трагічним голосом вигукнула вона, тицяючи лопаткою в бік пательні. — Я купила домашній сир у баби Олени. На відео в інтернеті дівчина просто змішала його з яйцем і борошном, і в неї вийшли ідеальні пухкі кульки! Чому в мене виходить якась замазка для вікон?!

— Тому що домашній сир треба віджимати, Ларо, він занадто жирний і мокрий, — я м'яко відібрав у неї лопатку, оглянувши це кулінарне побоїще. — І борошна тут замало. Твій бойовий дух знову зазнав поразки від звичайних продуктів. Іди вмийся, я закінчу.

— Ти вмієш готувати? — вона підозріло примружилася, але від плити відступила з явним полегшенням.

— Коли живеш сам, або вчишся готувати, або помираєш від гастриту. Біжи вже, шеф-кухар.

Лариса щось буркнула про «надто розумних бандитів» і зникла у ванній. Я ж швидко взявся за справу: знайшов чисту миску, додав туди нормальну порцію борошна, щіпку солі, цукру, швиденько замісив нормальне тісто і поставив чисту пательню на вогонь.

Поки сирники весело шкварчали, набуваючи правильного золотавого кольору, до мене бочком підійшов Матвій. Він тримав у руках півлітрову скляну банку, закриту капроновою кришкою з дірочками.

— На, подивись, — серйозно сказав малий, протягуючи мені свій скарб. — Це Валерій. Я його вчора на грядці знайшов, де бур’яни. Він хижак.

Всередині банки на шматочку лопуха сидів величезний, блискучий зелений травневий жук. Він запекло ворушив вусами, намагаючись видряпатися по склу.

Я присів навпочіпки перед хлопчиком, беручи банку в руки з такою повагою, наче мені довірили креслення нового хмарочоса.

— Серйозний хлопець цей Валерій, — так само серйозно кивнув я, дивлячись на Матвія. У цей момент, коли сонце з вікна підсвітило його профіль, у мене знову защеміло серце. Мій ніс, мої очі, моя вперта лінія щелепи. Цей малий приніс мені свого жука, навіть не підозрюючи, що дивиться на власного батька. — Слухай, Матвію, а як думаєш, Валерію в банці не нудно? Може, випустимо його після сніданку на волю? Створимо йому таємну базу в смородині?

Малий замислився, крутячи пальцем ґудзик на моїй футболці, а потім шмигнув носом і посміхнувся: 

— Давай. Тільки щоб тітка Лара не бачила, бо вона жуків боїться і кричить як трактор.

З коридору якраз вийшла вмита Лариса. Почувши останні слова племінника, вона обурено звела бровами, але коли її погляд упав на стіл, де вже височіла гора ідеальних, круглих і рум'яних сирників, її гнів миттєво змінився на голодне здивування.

— Гаразд, бандите, — примирливо сказала вона, сідаючи до столу й підтягуючи до себе Софію. — За сирники я готова викреслити тебе зі списку особливо небезпечних на найближчі тридцять хвилин.