Лара
Мій телефон вібрував на скляному столі так наполегливо, ніби намагався пробити дірку в стільниці. Незнайомий номер, код якогось забутого Богом району. Я відповіла лише тому, що сподівалася на кур’єра з лате, а почула голос сільського старости — гучний, прокурений і позбавлений будь-яких світських манер.
— Це Лариса Ковальчук? Сестра Ірини? Це староста Осокорків, — він навіть не привітався. — Тут таке діло… Ірини більше немає. Сховали вже. А двійнята в інтернаті, чекають, поки за ними приїдуть. Опіка тисне, кажуть, сьогодні останній термін, щоб забрати родичам. Ви приїдете?
Світ навколо мене не зупинився. Кавоварка продовжувала випускати пару, за вікном гуділо місто, але всередині мене щось тріснуло. Ірина. Моя молодша сестра, яка п’ять років тому спалила всі мости, змінила номер і поїхала в село, щоб «знайти себе», а знайшла, виявляється, тільки нескінченні городи й смерть у тридцять із чимось років.
Я нічого не знала про її життя. Абсолютно. Як двійнята?
Через чотири години я вже стояла біля сірої будівлі інтернату. Мої туфлі на шпильках безглуздо цокали по старій плитці, а дорогий піджак здавався тут уніформою інопланетянина.
Коли вихователька вивела Матвія та Софію, я завмерла. Вони виглядали як маленькі вовченята, що очікують удару. Матвій тримав сестру за руку так міцно, що в нього побіліли пальці.
— Ти не тато, — перше, що сказала Софія. Її очі, точнісінько як у моєї сестри, дивилися на мене з відвертим розчаруванням.
— Я Лариса, — промовила я, намагаючись, щоб голос не дрижав. — Тітка Лариса.
— Ми чекали тата, — вставив Матвій, не зводячи з мене важкого погляду. — Він мав за нами приїхати. Мама казала, що скоро все закінчиться і він нас забере.
Я перевела погляд на виховательку, але та лише знизала плечима, ховаючи очі. Жодного тата. Жодного плану «Б». Тільки я, моя бездоганна квартира, яка тепер здавалася чужою планетою, і двоє дітей, які явно не були в захваті від моєї появи.
— Слухайте, — я присіла навпочіпки, ризикуючи почути, як тріщить тканина моїх штанів. — Я не знаю, про якого тата ви говорите. І, чесно кажучи, я досі не можу повірити, що стою тут і збираюся везти вас у село, про яке знаю тільки те, що воно десь на карті. Але в машині є печиво. І ми їдемо додому. До вашого будинку.
Діти перезирнулися. В цьому погляді було стільки дорослого цинізму, що мені стало ніяково.
— У нашому будинку страшно, — тихо сказала Софія. — Там мама. Тобто… там її речі.
— Там страшно, бо там немає Wi-Fi, — уточнив Матвій, хоча в його голосі прозвучало щось більше за просту скаргу на інтернет. — І павуки. Соня боїться павуків.
Я зітхаю. Уявлення не маю, що мені робити з дітьми. Сестра ніколи не казала хто їх батько. Та і стосунки вона рвала назавжди. Якщо вже надумала мене викреслити з життя то так і зробила.
Я випрямилася, відчуваючи, як усередині зростає дивне почуття. Це не була відповідальність у класичному розумінні. Це було чисте, концентроване божевілля.
— Wi-Fi ми проведемо, — пообіцяла я, сама не знаючи, чи є в тому селі хоч якась мережа, крім рибальської. — А страх… ну, з павуками я якось домовляюсь. Сподіваюся, з вами теж якось домовимось.
Ми рушили до мого авто.
Дорога до села нагадувала випробування на витривалість для моєї підвіски. Я проклинала кожну вибоїну, намагаючись не думати про те, що за кілька годин моє життя перетворилося на сценарій для фільму, який я б ніколи не пішла дивитися в кіно.
Коли ми нарешті загальмували біля будинку, який колись називався домом моєї сестри, я відчула, як у горлі знову збився кому. Це не було «місце сили», про яке мріють урбаністи. Це був старий, трохи перекошений зруб, що сумно вдивлявся в порослий бур’яном двір.
Щойно я заглушила двигун, як від сусідської хати до нас попрямувала колоритна жінка в хустці, що тримала в руках… рудий клубок шерсті. Кіт.
Діти, які всю дорогу мовчали, наче набрали в роти води, раптом вилетіли з машини швидше, ніж я встигла відстебнути ремінь. Вони кинулися до сусідки, але не до неї, а до кота. Софія і Матвій притиснули тварину до себе, і я вперше почула, як вони плачуть — не гучно, а якось по-дорослому, тихо й надривно.
— Це Барсик, — сказала сусідка, витираючи кутик ока фартухом. — Ірина його дуже любила. А діти… вони ж звикли. Я забрала до себе, поки вас не було, бо ж хата стояла пусткою.
Я стояла поруч, тримаючи свою дизайнерську сумку, і відчувала себе абсолютно зайвою. Дивилася на ці маленькі, здригаючі спинки, на те, як вони вчепилися в цього кота, ніби це був останній живий зв’язок із їхнім світом.
Всередині хати було гірше, ніж я уявляла. Застояне повітря, пил, що встиг вкрити все шаром забуття, і речі Ірини… Вони лежали саме так, як вона їх залишила: недопита чашка на столі, книга, розгорнута на середині.
У мене перехопило подих. Раптом перед очима сплив спогад: як ми з Іриною ховали маму, як я в свої дев’ятнадцять залишилася сама в напівпорожній квартирі, де грошей вистачало лише на гречку, а страху вистачало на ціле життя. Я теж тоді була маленькою, хоч і в дорослому тілі. Я теж тоді хотіла, щоб хтось приїхав, обійняв і сказав, що все буде добре.
Я обвела поглядом хату. Тут пахло самотністю — тим самим запахом, який я колись намагалася вивітрити зі свого життя за допомогою дорогих свічок і тисячі робочих годин.
— Ну що, — голос мій прозвучав на диво твердо. Я скинула піджак і повісила його на найближчий гачок, який, здавалося, відвалиться під вагою мого дизайнерського бренду. — Починаємо генеральне прибирання. І ні, ми не викидаємо кота.
Діти, все ще розчервонілі від сліз, здивовано подивилися на мене.
Я не знала, як бути тіткою. Я не знала, як годувати дітей, як мити підлогу в будинку, де немає гарячої води з крана, і як пояснити їм, що «тато» — це не завжди той, хто з’являється, коли тобі найважче. Але одне я знала точно: я не кину їх у цій хаті наодинці з цими привидами.