14 Лариса

Я дивилася на цю лису гору м’язів у спортивках і гарячково міркувала. Битися лінійкою — стратегія провальна. Кричати — розбуджу дітей. Поліція з райцентру їхатиме три години, за цей час він тут коріння пустить. Треба діяти хитрощами. Мозок, загартований роками маркетингових битв із неадекватними клієнтами, миттєво видав креативне рішення.

— Гаразд, Колю, — я різко змінила тон, опустила лінійку і навіть спробувала видавити з себе привітну, хоч і трохи смикану усмішку. — Навіщо ж одразу сваритися? Звісно, ви з дороги, голодний. Оладки — то таке, перекус. У мене там, у погребі, нормальна вечеря схована. І м'ясо запечене, і… — я зробила багатозначну паузу, — пляшка домашньої наливки від Ірини залишилася. Холодна.

У Колі помітно ожили очі. Його лисина навіть ніби сильніше заблищала в променях лампи.

— О, це інша справа, — задоволено гмикнув він, піднімаючись зі стільця. — Одразу б так. Веди, красуне, показуй, де в Ірки заначки.

— Ходімо, це в сінях, — я розвернулася і майже навшпиньках повела його до виходу.

Вхід до погреба в цьому будинку був класичним сільським атракціоном: важка дубова ляда прямо в підлозі сіней, яка відкривала зяючу темряву та круті дерев'яні сходи вниз. Я підняла кришку, демонструючи йому шлях.

— Отам, на третій полиці праворуч, — збрехала я, не моргнувши й оком.

Коля, абсолютно впевнений у своїй альфа-самотності, навіть не запідозрив каверзи. Він упевнено почав спускатися, переставляючи свої брудні кросівки по сходинках. Як тільки його лиса голова повністю сховалася під рівнем підлоги, я з усієї сили, на яку тільки була здатна, гепнула дубову ляду назад.

БАХ!

В ту ж секунду я навалилася на неї всім тілом, судорожно намацуючи залізний засув. Клац! Залізо увійшло в паз. Знизу миттєво долетіло глухе, але дуже соковите матюкання та потужний удар кулаком у дуб.

— Е, ти що, дурепа?! Ану відчини! — загорлав Коля.

— Посидь там, татусю! Охолонь! — крикнула я у відповідь, хоча мої коліна вже ходили ходором від адреналіну.

Не втрачаючи ні секунди, я вискочила на ґанок. На вулиці вже була глуха ніч. Не роздумуючи, в одних домашніх капцях, я перелетіла дорогу і за хвилину вже щосили барабанила кулаками у ворота Марка, а потім, помітивши, що хвіртка незачинена, увірвалася на його подвір'я і почала гатити прямо в його вхідні двері.

— Марку! Відчиніть! Марку, швидше! — волала я, здається, на все село.

За дверима почувся якийсь гуркіт — схоже, хтось перечепився через ту саму нову доставку меблів. Нарешті замок клацнув, і двері розчинилися.

На порозі стояв Марк. Повністю сонний, із розпатланим волоссям, у якихось вільних сірих тренувальних штанях і без футболки. У світлі місяця його кубики пресу виглядали як реклама фітнес-клубу, але мені зараз було абсолютно не до естетики. Він мружився від нічного повітря і намагався сфокусувати на мені погляд.

— Ларисо?.. — прохрипів він низьким, сиплим від сну голосом. — Що сталося? Котра година? Тобі знову шланг приснився?

— Марку, там… там приїхав тато двійнят! — випалила я, хапаючи його за голі плечі й трясучи, наче намагалася перезавантажити завислий комп'ютер.

Марк миттєво підібрався, сон злетів з нього за частку секунди. Його очі округлилися, а щелепа злегка рушила вниз. — Чекай… Хто приїхав? Який ще тато? Я ж тут!

— Та ні, якийсь інший тато! Лисий, у шкірянці, звати Коля! Прийшов, з'їв мої оладки, сказав, що буде жити в хаті! — слова вилітали з мене кулеметною чергою, руки активно жестикулювали. — Але ви не хвилюйтеся, я його нейтралізувала!

Марк остаточно збився з пантелику. Він потер перенісся, переводячи погляд з моїх шалених очей на мої капці. — Нейтралізувала? Як? Ти його застрелила, чи що?

— Та ні, яке застрелила! Я його наливкою в погріб заманила і замкнула! Він там зараз сидить і матюкається! Ходімо швидше, бо він мені дубову ляду виламає!