12 Марк

Я вимикаю телефон, але не йду в хату. Залишаюся на подвір'ї, наче мені терміново треба перевірити якість косіння кожного сантиметра сільської трави. А насправді — просто не можу відірвати очей від вікон навпроти.

Десь за годину хвіртка сусіднього двору знову рипає. Лариса виходить на ґанку вже в сухих джинсах та якійсь величезній завеликій сорочці, що повністю ховає її фігуру. Мабуть, захисний обладунок номер два від мого шланга. Вона випускає дітей, але тепер не зводить з них очей, контролюючи кожен крок.

Я сідаю на свій новий дерев'яний стілець під старою яблунею і просто спостерігаю. Весь залишок дня перетворюється для мене на якесь дивне реаліті-шоу під назвою «Міська бізнес-леді виживає в селі».

І, треба визнати, вона справляється. Коли Матвій падає і здирає коліно, вона не панікує, хоча я бачу, як вона на мить здригається. Лариса підхоплює його на руки, щось швидко шепоче, від чого малий одразу перестає хлипати, виносить із хати перекис і з дме на рану так завзято, наче від цього залежить її життя. А потім ніжно обіймає хлопчика  іцілує в волосся.

 Коли Софія починає вередувати через сонце, Лариса споруджує їй кумедну панамку зі старої газети. Вона весь час із ними: сміється, коли вони мажуть кота вівсянкою, терпляче витирає їм носи і тримає за руки.

Дивлячись на це, я раптом відчуваю дивний, неприємний укол десь під ребрами.

Вона — чудова мама. Нехай вона їм і тітка, але в ній є те, чого в мені немає й близько — ця абсолютна, безумовна готовність кинути все й бути поруч. А хто я? Успішний бізнесмен із графіком, розписаним на пів року наперед, трьома телефонами, які ніколи не замовкають, і квартирою в центрі, де навіть кактус зів'яв від моєї відсутності.

Якщо я заберу в неї дітей через суд, як радив Віктор, що далі? Я привезу їх у свій пентхаус, найму їм найкращих няньок, купуватиму найдорожчі іграшки… і бачитиму їх по п'ятнадцять хвилин перед сном між нарадами та відрядженнями. Я буду вічно зайнятим, холодним, поганим татом, який просто відкуповується грошима. А в них щоправда щойно померла мати. Їм потрібен дім, а не мій менеджмент.

Але й залишити все як є я не можу. Вони — моє продовження. Моя кров.

Я кручу в руках вимкнений мобільник, дивлячись, як Лариса на тому боці дороги якраз згрібає малих до хати, бо починає сідати сонце. Вона знову кидає швидкий, насторожений погляд у мій бік. Тонка, горда, спокуслива брюнетка, яка готова зубами гризти за цих двійнят.

І тут у моїй голові, яка звикла знаходити виходи з найбільш тупикових бізнес-криз, клацає ідеальне рішення. Пазл злітається миттєво.

Суди — це бруд, який усе зруйнує. Забрати дітей — егоїзм. Залишити їх — боягузтво. Значить, треба об'єднати зусилля. Їй потрібна допомога та фінансова стабільність для малих, а мені — її вміння бути мамою і… ну, будемо чесними, її білий сарафан усе ще стоїть у мене перед очима.

Вихід один. Нам треба одружитися.

Я мимоволі посміхаюся, уявляючи обличчя Лариси, коли я озвучу їй цей бізнес-план. Вона точно спробує мене вбити. Але я завжди любив складні переговори.