11 Марк

Я дивлюся їй услід і намагаюся не заіржати.

Лариса відступає так гордо, ніби це вона щойно виграла тендер року, а не тікає через дорогу в мокрому наскрізь сарафані, який практично не залишив таємниць. Її кроки швидкі, спина пряма як струна, а з подолу сукні на пильну сільську дорогу капає колодязна вода.

Красива. Чорт забирай, вона неймовірно красива, коли злиться. А злиться вона, схоже, приблизно двадцять чотири години на добу.

Коли за нею з гуркотом зачиняється хвіртка, я нарешті переводжу подих і кидаю зелений шланг на свіжоскошену траву. Перед очима все ще стоїть ця картина: тонкий білий малюнок тканини, що облепив її тіло, витончена талія і те, як вона намагалася пропалити в мені дірку своїми темними очима, поки з її носа стікала крапля води. У моєму київському офісі жінки зазвичай пахнуть дорогим парфумом і дивляться на мене з поважним тремтінням. Лариса ж дивиться на мене так, ніби я — тарган, якого вона випадково забула прихлопнути тапком.

І це, як не дивно, бісової сили заводить.

Я витягаю з кишені джинсів телефон. Екран дивом не постраждав від мого кулінарного поливу газону. Знаходжу в контактах Віктора — мого залізобетонного юриста, який зазвичай розгрібає судові позови з конкурентами.

— Привіт, Вітю. Маю для тебе задачку, — кажу я, сідаючи на свіжопривезений дерев’яний стілець прямо посеред двору.

— Привіт, Марку. Слухаю. Що там у тебе? Знову податкова?

— Гірше. Сімейне право.

На тому кінці дроту повисає така тиша, ніби я щойно сказав, що переписую весь свій бізнес на благодійний фонд захисту пінгвінів.

— Ти з кимось одружився в тій глушині за два дні? — обережно запитує Віктор.

— Ні. Схоже, у мене є діти. Двійнята. П'ять років. Лист від їхньої померлої матері виявився не фейком.

Юрист прочищає горло, і в його голосі вмикається режим професійного робота: — Так, спокійно. Без паніки. Якщо це не шантаж і грошей ніхто прямо зараз не вимагає, алгоритм простий. Звісно, через суд можна все вирішити. Перший крок — подаємо позов про встановлення батьківства. Суд призначає примусову судово-медичну експертизу ДНК. Якщо тест позитивний, ти автоматично стаєш законним опікуном. Далі, якщо виникнуть проблеми з нинішніми фактичними вихователями — а вони, я так розумію, є, — ми просто забираємо дітей через органи опіки. Суд буде на твоєму боці, Марку. Ти успішний, забезпечений, офіційно працевлаштований. У них немає шансів.

Я слухаю його чіткий, правильний, юридичний розбір, але в голові замість параграфів сімейного кодексу крутиться зовсім інше. Обличчя Лариси. Її тремтячі від холоду губи. Те, як вона ховала дітей у хату, наче я — серійний маніяк.

«У них немає шансів», — каже Віктор. А мені чомусь стає тошно від цієї фрази. Я уявляю, як приїжджаю сюди з судовими виконавцями, і ця мокра, спокуслива й скажена брюнетка просто кидається на мене з кулаками. І, чесно кажучи, я її зрозумію.

— Марку? Ти тут? — кличе Віктор. — Готувати клопотання?

— Зачекай із клопотанням, — я дивлюся на вікна хати навпроти. Фіранка там на мить здригається. Стежить за мною. — Не треба поки судів. Я сам усе з'ясую.

— Ти впевнений? Якщо вони почнуть ховати дітей...

— Вітю, там опікун — дівчина, яка ходить на війну в білому сарафані. Вона їх не заховає. Я на зв'язку.

Я вимикаю телефон і кручу його в руках. Завтра мені доведеться знову з нею заговорити. І цього разу краще обійтися без шлангів, бо наступного разу вона точно прийде з вилами.