8 Лариса

Я відійшла від паркана так швидко, наче він був під напругою, і сховалася за кут хати. Дихання збилося. Цей чоловік оселився прямо навпроти. Він не просто не злякався поліції — він окопався на сусідньому подвір'ї.

— Матвійку, Софійко, — я постаралася, щоб мій голос звучав максимально спокійно, хоча всередині все ходило ходором. — Пограйтеся ще трохи біля веранди з Барсиком, добре? Я на хвилинку заскочу до баби Олени.

Діти кивнули, навіть не підвівши голів від свого смородинового куща, а я майже бігом кинулася до сусідської хвіртки. Мені потрібні були відповіді. Негайно.

Баба Олена сиділа на ґанку, перебираючи якісь сушені трави. Побачивши моє бліде обличчя і дикий погляд, вона навіть відклала пучок маргариток.

— Ларисочко, дитинко, на тобі лиця немає. Що сталося? Павука знову злякалася?

— Бабо Олено, — я вперлася руками в коліна, намагаючись перевести подих. — Хто… хто заселився в хату Ганни навпроти? Оцей, на великій чорній машині.

— А-а, Марк? — бабця добродушно посміхнулася, і ця її спокійна посмішка зараз дратувала мене неймовірно. — Так він уранці підходив, питав, чи не здає хто житло на тиждень-два. Каже, у справах приїхав, відпочити хоче від міста. Ну я Ганні й подзвонила, чого ж хаті пустувати? Хлопець наче ввічливий, гроші відразу дав…

— Ввічливий? — перепитала я, відчуваючи, як у мені закипає злість навпіл із панікою. — Бабо Олено, він учора вночі ломився в мої двері й заявив, що він батько двійнят!

Бабця на мить завмерла, її брови поповзли вгору, але вона лише важко зітхнула й похитала головою.

— Батько, кажеш?.. Ох, Ірочко, бідна твоя голова.

Я безсило опустилася на лавку поруч із нею. Слова баби Олени розворошили те, що я так довго намагалася забути. Моя молодша сестра. Вона завжди була розумницею, але коли справа доходила до чоловіків, у неї наче вимикався інстинкт самозбереження. Вона вибирала таких екземплярів, що в мене волосся ставало дибки. Егоїсти, альфонси, маніпулятори — Ірина збирала повне комбо і кожного разу щиро вірила, що це «кохання всього її життя».

І саме через одного з таких покидьків ми й спалили всі мости багато років тому.

У пам'яті миттєво виринув той спекотний літній день. Я приїхала до Ірини в гості, в її колишню міську квартиру, яку вона тоді винаймала разом зі своїм черговим «ідеальним» цивільним чоловіком. Іра пішла на зміну в лікарню, а я залишилася вдома. Те, що сталося потім, досі викликало в мене нудоту. Цей хахаль, дочекавшись, поки за сестрою зачиняться двері, затиснув мене в коридорі. Брудні натяки, руки під моєю футболкою, задишка… Я вирвалася дивом, роздерши йому щоку нігтями, і вискочила на вулицю в одних шкарпетках.

Коли ввечері я, все ще тремтячи від шоку, розповіла все Ірині, вона не закричала на нього. Вона закричала на мене.

— Ти просто заздриш моєму щастю! — верещала вона тоді, дивлячись на мене з такою ненавистю, якої я ніколи в житті не бачила. — Ти сама намагалася його звабити, а коли він тебе відшив, придумала цю брудну брехню! Забирайся геть з мого дому і з мого життя!

Цей її чоловік стояв за її спиною, заклеївши щоку пластиром, і мерзенно мені посміхався.

Того дня я пішла. І більше ні разу не приїжджала. Ірина змінила номер, обірвала всі контакти з родиною, пізніше переїхала сюди, в село, і не розмовляла зі мною до самої своєї смерті. Вона так і померла, вважаючи мене зрадницею.

І тепер, дивлячись на порожню дорогу між нашими хатами, я думала про Марка. Хто він? Черговий подонок, який колись скористався довірливістю моєї сестри, а тепер приїхав забирати дітей? Спадкоємець тієї чергової драми, яку Іра закрутила перед смертю?

— Я не віддам йому дітей, бабо Олено, — тихо, але залізно сказала я, дивлячись прямо перед собою. — Хто б він не був і що б йому колись не обіцяла Іра. Цього разу я не піду.