6 Марк

Ніч у єдиному на весь райцентр готелі видається безкінечною. На стелі відбиваються тіні від ліхтарів, а в голові по колу крутиться одне й те саме: божевільний погляд тієї брюнетки та звук засува.

Зранку я замовляю каву, яка за смаком нагадує палений ячмінь, і відкриваю ноутбук. Перевіряю пошту. Мій великий будівельний проект, який мав висмоктати з мене всі соки на найближчий місяць, несподівано «провис» — замовник не встиг поновити ліцензію на землю, і в мене утворюється абсолютно порожній тиждень. Вікно. Вільний час, якого в мене не було останні років п’ять.

Перший, логічний план був простим і цинічним: набрати свого адвоката, скинути йому скан листа, назву села і сказати: «Розберись. Оформи папери на ДНК-тест. Якщо це мої діти — виділимо фінансування, знайдемо їм нормальне житло чи інтернат у місті». Я звик вирішувати проблеми грошима.

Але пальці зависають над клавіатурою.

Я згадую Ірину. Згадую, як вона тоді, п’ять років тому, застібала свій дешевий плащ і відмовлялася від моєї допомоги. Вона нічого не просила. І померла, так нічого й не попросивши. А тепер там, у тій хаті, сидить якась міська загартована дівчина і двоє малих, які, можливо, мають мої очі. Гроші тут не допоможуть. Треба подивитися самому.

— До біса адвоката, — бурмочу я, закриваючи ноутбук. — Влаштую собі відпустку.

План міняється на ходу. Я не буду тиснути на них судами. Я знайду житло в цьому ж селі, побуду тут тиждень, роздивлюся все зблизька.

За пів години мій «Рендж Ровер» знову котиться сільською дорогою. Зупиняюся не біля хати Ірини, а трохи далі, біля сусіднього двору. Там на лавці сидить бабця. Вона лущить квасолю в емальовану миску і дивиться на мою машину без страху — скоріше з доброзичливою цікавістю.

Я виходжу з машини, намагаючись виглядати максимально мирно.

— Доброго дня, — каже вона першою, примружуючись на сонці. — А ви вчора вночі до Лариси приїздили, так? Чула, як собака гавкав, та й машина у вас примітна.

— Доброго дня. Так, приїздив, — я підходжу ближче до паркана. Хитрувати немає сенсу, у селі все одно все знають. — Мені потрібно побути тут кілька днів, у справах. Підкажіть, може, хтось у селі здає хату на тиждень? Чи кімнату? Я добре заплачу.

Бабця замислюється, пересипаючи квасолю з долоні в долоню.

— Та чого ж не здає… У Ганни через дві хати навпроти син у місто поїхав, хата пустує, чистенька. Я їй подзвоню, вона пустить, — вона уважно дивиться на мене, і в її погляді з'являється щось щемливе, тепле.— А ви до Ірини приїздили чи що? Так її ж немає вже. Більше тижня як поховали. Померла, бідолашна, зовсім молодою. Рак.

Всередині щось важко осідає. Отже, лист не збрехав. Ірини справді немає.

— Я не знав… — тихо кажу я, і це майже правда. — Вона сама тут жила?

— Сама, синку, сама. Чоловіка ніхто ніколи не бачив, вона про нього й не говорила нічого. Двох двійнят на ноги піднімала, крутилася як білка в колесі. Хворіла тяжко, але ні в кого ні копійки не попросила, горда була. Дім ось до ладу доводила, ремонт почала, та не встигла… Діток опіка забрала була в інтернат.

Я слухаю її, і кожен факт б’є по мізках. Двійнята. Сама. Ремонт.

— А вчора… хто мені двері відчинив? Там якась дівчина, брюнетка.

— А, так то Лариса, сестра її рідна, з міста прилетіла, — бабця махає рукою, і на її обличчі з’являється тепла усмішка. — Вони років п’ять не спілкувалися, образи якісь старі мали, чи що. Але як дізналася про біду — все кинула, приїхала й малих з інтернату забрала. Не побоялася. Вона дівчина міська, їй тут важко, звичайно, з незвички. Вчора, мабуть, злякалася тебе серед ночі, от і зачинила двері. Ти не сердься на неї, тут зараз усякого люду вистачає, а вона одна з дітьми.

Картина нарешті стає чіткою. Значить, та брюнетка — Лариса, сестра Ірини. І вона так само, як і я, отримала цей обух по голові, але не стала думати тиждень, а просто забрала малих.

— Я не серджуся, — кажу я, відчуваючи, як первинне бажання просто «розібратися з аферою» трансформується в якийсь глухий, але чіткий інтерес. До цих дітей. І до цієї міської сестри, яка раптом стала тримати оборону в напіввідремонтованій хаті. — То що там з хатою Ганни? Допоможете домовитися? Мені справді треба тут затриматися.