3

Софія підійшла ближче, стискаючи в руках іграшковий пластиковий телефон. У її очах — недитяча серйозність, від якої в мене похололо в грудях.

— Ти ж не знаєш, що тато казав, що скоро приїде? — запитала вона, не кліпаючи.

Я опустилася на коліна, відчуваючи, як холод від підлоги пробирається крізь тканину штанів.

— Софійко, сонечко, розкажи мені… Ви бачили тата? Коли він приїжджав?

Діти перезирнулися. Це був погляд двох змовників, які ділять одну велику, майже священну таємницю.

— Ми ніколи його не бачили, — повільно промовив Матвій, дивлячись на свої черевики. — Мама показувала фото. Але фото було лише зі спини, де тато стоїть на березі моря. Вона казала, що він дуже зайнятий, рятує світ або щось таке.

— Вона щовечора перед сном розмовляла з ним по телефону, — додала Софія, піднявши свій іграшковий телефон. — Вона притуляла трубку до вуха і посміхалася. Казала: «Слухай, тато каже, що скоро все закінчиться, і ми поїдемо в місто, де багато вогнів».

Я завмерла. У мене перехопило подих. Ірина… моя сестра, яка була такою раціональною і впевненою в дитинстві, вмирала, вигадуючи дітям казку, щоб вони не боялися залишатися одні? Чи це був її спосіб пережити самотність?

— Він дзвонив, коли мами не стало, — тихо прошепотів Матвій. — Ми чули. Ну, мама раніше завжди казала, що коли вона піде, тато зателефонує на цей телефон — Софія вказала на стару, відключену від мережі слухавку, що лежала в кутку кімнати. — Ми чекали. Вчора ввечері, коли ми були в інтернаті, ми… ми просто знали. Він сказав, що скоро буде. Він обов’язково приїде.

Моє серце стиснулося від жалю. Вони не чекали реальну людину. Вони чекали на «героя з казки», якого придумала їхня мама, щоб заповнити порожнечу в їхньому житті. І тепер я — та сама «тітка з міста» — мала або зруйнувати цю крихку надію, або… або стати частиною цієї гри.

— Діти, — я простягнула руки, не наважуючись торкнутися їх, — мамині казки… вони можуть бути дуже красивими. Але іноді навіть герої запізнюються.

— Він не запізниться, — твердо відрізала Софія. — Він сказав «нікуди не йдіть».

Я подивилася на напівпофарбовані стіни, на цей дім, що так відчайдушно намагався стати фортецею. Я зрозуміла: вони не чекають на батька як на людину, вони чекають на порятунок від реальності, яка виявилася до них занадто жорстокою.

— Знаєте що, — сказала я, підводячись і відпилюючи пил з колін. — Давайте домовимося. Поки ми чекаємо, ми не будемо сидіти склавши руки. Якщо тато приїде і побачить, що ми тут запустили ремонт, він буде вражений, правда? Ми маємо підготувати йому найкращий дім у світі.

Матвій насупився, але в його погляді промайнула іскра сумніву.

— Тобто… ми будемо фарбувати?

— Ми будемо робити все, — кивнула я, відчуваючи, як в очах щипає від сліз. — Ми будемо робити цей дім таким, щоб, коли він приїде, він захотів залишитися тут назавжди. А я… я буду тіткою, яка вміє фарбувати стіни, навіть якщо до цього вміла лише купувати готові інтер’єри.

Я дивилася на них і розуміла: я не можу забрати в них віру в диво. Але я можу перетворити це очікування на щось реальне. Хоча б на дах, який не протікає, і стіни, які більше не будуть сірими.

Я подивилася на свої ідеально чисті нігті, потім на порожній холодильник, який все ж таки треба наповнити продуктами, і усміхнулася — трохи криво, але щиро.

— Хто вміє робити яєчню? Бо я, здається, вмію тільки варити каву в кавомашині, якої тут, на жаль, немає.

Софія вперше засміялася. Тихий, чистий звук, від якого мені стало легше дихати.

— Ми навчимо, тітко Ларисо. У нас є яйця від сусідчиних курей.