2

Дорога до села нагадувала випробування на витривалість для моєї підвіски. Я проклинала кожну вибоїну, намагаючись не думати про те, що за кілька годин моє життя перетворилося на сценарій для фільму, який я б ніколи не пішла дивитися в кіно.

Коли ми нарешті загальмували біля будинку, який колись називався домом моєї сестри, я відчула, як у горлі знову збився кому. Це не було «місце сили», про яке мріють урбаністи. Це був старий, трохи перекошений зруб, що сумно вдивлявся в порослий бур’яном двір.

Щойно я заглушила двигун, як від сусідської хати до нас попрямувала колоритна жінка в хустці, що тримала в руках… рудий клубок шерсті. Кіт.

Діти, які всю дорогу мовчали, наче набрали в роти води, раптом вилетіли з машини швидше, ніж я встигла відстебнути ремінь. Вони кинулися до сусідки, але не до неї, а до кота. Софія і Матвій притиснули тварину до себе, і я вперше почула, як вони плачуть — не гучно, а якось по-дорослому, тихо й надривно.

— Це Барсик, — сказала сусідка, витираючи кутик ока фартухом. — Ірина його дуже любила. А діти… вони ж звикли. Я забрала до себе, поки вас не було, бо ж хата стояла пусткою.

Я стояла поруч, тримаючи свою дизайнерську сумку, і відчувала себе абсолютно зайвою. Дивилася на ці маленькі, здригаючі спинки, на те, як вони вчепилися в цього кота, ніби це був останній живий зв’язок із їхнім світом.

Всередині хати було гірше, ніж я уявляла. Застояне повітря, пил, що встиг вкрити все шаром забуття, і речі Ірини… Вони лежали саме так, як вона їх залишила: недопита чашка на столі, книга, розгорнута на середині.

У мене перехопило подих. Раптом перед очима сплив спогад: як ми з Іриною ховали маму, як я в свої дев’ятнадцять залишилася сама в напівпорожній квартирі, де грошей вистачало лише на гречку, а страху вистачало на ціле життя. Я теж тоді була маленькою, хоч і в дорослому тілі. Я теж тоді хотіла, щоб хтось приїхав, обійняв і сказав, що все буде добре.

Я обвела поглядом хату. Тут пахло самотністю — тим самим запахом, який я колись намагалася вивітрити зі свого життя за допомогою дорогих свічок і тисячі робочих годин.

— Ну що, — голос мій прозвучав на диво твердо. Я скинула піджак і повісила його на найближчий гачок, який, здавалося, відвалиться під вагою мого дизайнерського бренду. — Починаємо генеральне прибирання. І ні, ми не викидаємо кота.

Діти, все ще розчервонілі від сліз, здивовано подивилися на мене.

Я не знала, як бути тіткою. Я не знала, як годувати дітей, як мити підлогу в будинку, де немає гарячої води з крана, і як пояснити їм, що «тато» — це не завжди той, хто з’являється, коли тобі найважче. Але одне я знала точно: я не кину їх у цій хаті наодинці з цими привидами.

Тому що я знаю, як це — бути покинутою в порожньому домі. І я більше нікому не дозволю пройти через це наодинці.

Сусідка, жінка з відкритим обличчям і руками, що пахли парним молоком, виявилася набагато проникливішою, ніж я припускала. Поки діти, заспокоївшись, сиділи на ґанку з Барсиком, вона обережно поставила на стіл пакунок із домашніми пиріжками та банкою меду.

— Іра не хотіла, щоб ви знали, — тихо сказала вона, витираючи руки об фартух. — Казала: «Лариса в місті, у неї кар’єра, не хочу, щоб жаліла». Рак «з’їв» її за пів року. Згоріла швидко, бідолашна.

Я заціпеніла. У горлі знову стало сухо. Пів року. Пів року, поки я вибирала відтінки плитки для ванної в новобудові, моя сестра вмирала тут, зовсім поруч, але водночас на іншій планеті.

— Вона ремонт почала, — жінка кивнула на стіни. — Бачите? Шпалери в дитячій сама клеїла, підлогу перестелила. Хотіла дітям казку зробити. Не встигла…

Я озирнулася. Справді, хата не виглядала як запущене житло відлюдниці. Навпаки — тут було світло, чистенько, просто трохи незавершено. Стоси будівельних сумішей у кутку, нові двері, що ще не встигли обробити лиштвами. Це була спроба створити дім, а не втекти від нього.

— Дякую, — мій голос ледь не здригнувся. — За все.

Сусідка пішла, залишивши нас у цій дивній, майже завершеній, але холодній від відсутності господині тиші.

— Ми тут будемо жити? — голос Матвія прозвучав у дверях. Він тримав кота, який уже почав мурчати, відчувши нову жертву для обіймів.

Я подивилася на напівпофарбовану стіну, на коробки з лампочками, які Іра не встигла вкрутити. Відчуття розгубленості не зникло, але воно змінилося. Раніше це була паніка «чужої людини», а тепер — дивне, майже фізичне відчуття обов’язку.

— Виходить, що так, — сказала я, підходячи до вікна. — Принаймні до того моменту, поки не розберемося, що робити далі.