Вечірні сутінки над трасою згущуються набагато швидше, ніж зазвичай. Щойно ми залишаємо позаду останні околиці Києва, обрій на заході затягує важка, свинцево-чорна хмара, що насувається на місто, мов велетенська хвиля. Природа немов збирається з силами перед вибухом: вітер різко рве верхівки сосен уздовж дороги, а в повітрі розливається густий, передгрозовий запах озону та вологої хвої.
Перші великі, важкі краплі дощу з глухим, виразним стукотом б'ють по лобовому склу й панорамному даху «Майбаха». За мить до них приєднуються інші, зливаючись у нерівний, тривожний барабанний дріб. Водій безшумно вмикає двірники, і піднята скляна перегородка надійно відділяє задній салон від решти світу.
Усередині автомобіля панує тиша, але вона зовсім не затишна. Напруга між нами настільки густа й важка, що її, здається, можна різати ножем.
Я сиджу, відкинувшись на м'яку шкіряну спинку, і вдаю, що переглядаю вечірнє зведення новин на планшеті. Насправді ж не бачу жодного рядка. Уся моя увага мимоволі прикута до Злати.
Вона сидить біля протилежного вікна, дивлячись у темряву, де миготять розмиті дощем вогні зустрічних фар. На ній стриманий, вишуканий кашеміровий костюм глибокого синього відтінку, який стилісти підібрали спеціально для поїздки, а каштанове волосся зібране в недбалий, але елегантний вузол. Крадькома, ледь повертаючи голову, я розглядаю її витончений профіль: рівний лоб, трохи кирпатий ніс, чітко окреслені губи та гордо підняте підборіддя.
Зовні вона здається втіленням крижаного спокою. Проте я надто добре навчився зчитувати приховані емоції людей, щоб повірити в цю бездоганну витримку. Я бачу, як ледь помітно напружений м'яз на її шиї, як часто пульсує жилка біля ключиці і як її пальці — ті самі тонкі пальці, на одному з яких тьмяно поблискує діамант моєї обручки, — нервово стискають край тонкого вовняного пальта, що лежить у неї на колінах.
Вона мовчить від самої миті, коли ми сіли в авто. І я розумію чому.
Попереду — вихідні в моєму заміському маєтку. А завтра ввечері — щорічний благодійний прийом, куди з'їдеться весь столичний «вищий світ». Політики, власники великих корпорацій, світські левиці, акули пера та інвестори, від яких залежить майбутнє мого холдингу. Це люди, які звикли посміхатися в обличчя й встромляти ніж у спину за найменшу помилку. Вони розглядатимуть Злату під мікроскопом, вишукуючи будь-яку ознаку того, що вона чужа в їхньому закритому клубі, що вона «дівчина з вулиці», як позавчора отруйно висловилася Алла.
У грудях знову неприємно стискається від глухого, пекучого сорому. Перед очима мимоволі спливають учорашні фотографії з клініки: Злата біля лікарняного ліжка, її втомлені очі, те, з якою відчайдушною ніжністю вона обіймала виснажену хворобою сестру. А я тоді, замість підтримки, влаштував їй допит у кабінеті, а ще раніше змусив підписати цей бездушний контракт, кинувши просто у вир інтриг та жорстоких світських ігор.
Десь далеко попереду небо розтинає сліпучий спалах блискавки. На одну коротку мить холодне біле світло заливає салон автомобіля, вихоплюючи з напівтемряви її бліде обличчя та темні, серйозні очі, у яких застигла прихована тривога. А за кілька секунд долинає глухий, низький гуркіт грому, від якого ледь помітно вібрує скло.
Злата мимоволі здригається, її плечі напружуються ще сильніше, а погляд знову опускається на власні руки.
Я дивлюся на її долоню, що лежить на сидінні між нами. І раптом, абсолютно несподівано для самого себе, без жодного холодного розрахунку чи думки про камери й договори, я простягаю руку й накриваю її холодну, трохи тремтячу долоню своєю великою теплою рукою.
Її шкіра справді крижана, мов мармур. Від несподіваного дотику Злата завмирає, немов пташка, на яку раптом опустилася тінь. Вона повільно, з непідробним подивом повертає голову й дивиться мені просто в очі. У її погляді читається розгубленість і німе запитання — адже ще позавчора в авто я сам нагадував їй, що поза об'єктивами вона мене не цікавить.
Але я не забираю руки. Навпаки, обережно, проте впевнено стискаю її тонкі пальці, зігріваючи їх теплом своєї долоні, і дивлюся їй у вічі з такою спокійною, непохитною силою, на яку тільки здатний.
— Що б там не сталося, пам'ятай — ти зі мною, — твердо, низьким голосом вимовляю я, перекриваючи шум зливи за вікном. — Ніхто не посміє тебе образити. Я цього не дозволю.