Коли ліфт безшумно піднімає мене на поверх пентхауса, я мимоволі затримую подих і стискаю ремінець сумки так, що біліють кісточки пальців. Увесь зворотний шлях від клініки додому чорний седан із глухим тонуванням невідступно тримався за дві машини позаду мого таксі. Сумнівів немає: люди Марка відстежили кожен мій крок, кожну хвилину біля ліжка Лілі й кожну гривню, списану з його картки.
Я повільно відчиняю вхідні двері, внутрішньо стискаючись у тугу пружину. Налаштовуюся на черговий холодний допит, на крижані звинувачення чи новий спалах його люті. У голові вже прокручуються заздалегідь підготовлені, виважені відповіді на випадок, якщо він почне тиснути через сестру або знову згадає про вчорашній інцидент у кабінеті. Хоча сьогоднішній візит до клініки й так залишив більше запитань, ніж відповідей: вранці Лілю несподівано перевели до розкішної індивідуальної VIP-палати з цілодобовим постом медсестри, а головний лікар сухо пояснив це стандартним пакетом за корпоративною медичною страховкою. Я кивнула, але всередині все стискалося від тривоги: у світі Марка Коваля нічого не буває безкоштовним. Мені не можна зірватися. Я пообіцяла собі грати роль покірної, закоханої дружини, хоч би як гидко було стояти поруч із людиною, яка зруйнувала нашу родину.
Але щойно я переступаю поріг просторої вітальні, як усі мої заготовлені фрази застрягають у горлі.
Замість сліпучого, холодного верхнього світла в кімнаті панує м'яка, приглушена напівтемрява. Працює лише приховане підсвічування вздовж панорамних вікон, за якими вечірній Київ мерехтить тисячами золотих вогнів.
Марк стоїть біля скляної перегородки, повернувшись упівоберта до зали. На ньому немає ані піджака, ані краватки; біла сорочка розстебнута на два верхні ґудзики, а рукави недбало засукані до ліктів. Без своєї звичної ділової броні він має несподівано живий, майже втомлений вигляд.
Почувши тихий клац замка, він повільно повертає голову. Я інстинктивно завмираю, чекаючи на удар, але Марк не кричить. На його обличчі немає ані вчорашньої хижої злості, ані звичної зневаги. Він дивиться на мене якось дивно — пильно, глибоко, з ледь вловимою, незрозумілою тінню в темних очах.
У руках він тримає два важкі кришталеві келихи, на дні яких виблискує бурштиновий віскі з кубиками льоду.
— Ти повернулася, — його голос лунає незвично тихо, низько й спокійно. У ньому немає жодної металевої нотки наказу чи роздратування. — День видався довгим.
Я обережно зачиняю двері за спиною й роблю кілька непевних кроків уперед, намагаючись приховати розгубленість за рівною, стриманою усмішкою. Що це за нова тактика? Спроба приспати мою пильність після вчорашнього вибуху?
— Так, справді довгий, — відповідаю так само тихо, знімаючи пальто й вішаючи його на руку. — Ти сьогодні рано вдома.
— Переніс вечірню зустріч, — коротко киває він і відходить від панорамного скла, наближаючись до мене неквапливим, спокійним кроком. — Нам потрібно обговорити плани на найближчі дні. Цими вихідними ми їдемо до мого заміського маєтку.
Мої брови мимоволі злітають угору.
— Заміського маєтку? Навіщо?
— У суботу ввечері там відбудеться закритий благодійний прийом, — пояснює Марк, зупиняючись за крок від мене. Від нього ледь відчутно пахне терпким дубом, свіжим вечірнім повітрям і тим самим дорогим, стриманим парфумом, від якого в мене паморочиться голова. — Це обов'язковий щорічний захід. Там збереться вся ділова та політична еліта, великі інвестори, журналісти зі світської хроніки. Після нашої вчорашньої заяви всі погляди будуть прикуті виключно до тебе.
Він робить коротку паузу, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби перевіряє, чи витримаю я цей тиск.
— Ми поїдемо туди вже в п'ятницю ввечері, — веде він далі тим самим спокійним, майже м'яким тоном. — У будинку буде багато гостей і персоналу, тож жодних винятків чи перерв на відпочинок не буде. Нам доведеться грати роль бездоганної, шалено закоханої пари двадцять чотири години на добу. Ти готова до цього, Злато?
Усередині мене миттєво прокидається холодний, гострий розрахунок. Заміський маєток. Старий родинний будинок або закрита резиденція подалі від міського галасу. Там, де немає скляних стін сучасного пентхауса, напевно, є старі архіви, закриті кабінети й люди, які працюють на Марка роками. Це мій шанс. Ідеальна можливість наблизитися до його справжнього життя й знайти хоч якусь ниточку до рейдерського захоплення батькової фірми.
— Звісно, готова, — відповідаю я м'яко, намагаючись надати голосу тієї самої легкої, довірливої теплоти, яку він хоче чути. — Це частина нашої угоди. Я не підведу.
Марк ледь помітно киває, ніби його справді заспокоює моя відповідь, і простягає мені один із келихів.
— Випий. Тобі не завадить трохи розслабитися перед вихідними.
Я простягаю руку, щоб узяти важкий кришталь. Намагаюся зробити це якомога обережніше, уникаючи будь-якого контакту, але в останню мить, коли я перехоплюю склянку, його теплі, сухі пальці випадково ковзають по моїх суглобах і зовнішньому боці кисті.
Цей дотик триває якусь жалюгідну частку секунди, але мене немов прошиває розрядом високовольтного струму.
По шкірі від зап'ястя до самісінького плеча миттєво пробігає гаряча, колюча хвиля мурашок, а серце спочатку завмирає, а тоді починає шалено, болісно калатати, перехоплюючи подих. Мене буквально оглушує цей нестерпний, божевільний контраст. Ще вчора ввечері цей самий чоловік заганяв мене в пастку біля робочого столу, гарчав від люті й виривав із моїх рук папери, дивлячись так, ніби готовий знищити. А сьогодні він стоїть переді мною без краватки, говорить тихим, майже турботливим голосом, дивиться з незрозумілою, обережною увагою і торкається моєї руки так, ніби я крихка, мов тонке скло.
Я знаю, хто він. Я бачила його підпис під вироком моєму батькові. Я маю його ненавидіти кожною клітиною свого тіла.
То чому ж від одного випадкового дотику його пальців у мене зрадницьки тремтять коліна, а в грудях розливається це небезпечне, п'янке тепло, від якого хочеться заплющити очі?