Ілюзія весілля

Глава 18. Марк

​Вечірні сутінки повільно опускаються на місто, заливаючи панорамні вікна мого кабінету на тридцятому поверсі холодним синім світлом. Робочий день офіційно добіг кінця, але я досі сиджу за столом, бездумно обертаючи в пальцях важку металеву ручку. Усі графіки, звіти та котирування акцій сьогодні зливаються перед очима в суцільний сірий шум.

​Із голови не йде вчорашній вечір. Не йде той миттєвий, нищівний погляд темних очей Злати, сповнений такої пекучої ненависті й болю, що навіть через добу в мене неприємно холоне під ребрами.

​Тихий стукіт у двері перериває мої думки. На порозі з'являється начальник моєї служби безпеки. Його обличчя, як завжди, непроникне й ділове. Він мовчки підходить до столу й кладе переді мною цупкий паперовий конверт та кілька роздрукованих аркушів.

​— Повний звіт за сьогоднішній день, пане Ковалю, — сухо доповідає він. — Маршрути пересування, банківські транзакції, деталізація дзвінків і зовнішнє спостереження.

​— Дякую. Можеш іти, — киваю я, намагаючись, щоб голос звучав рівно й байдуже.

​Щойно двері за ним зачиняються, я розриваю конверт і висипаю на поліровану стільницю глянцеві фотографії.

​Очікую побачити кав'ярню в центрі міста, таємну зустріч з адвокатами Алли або бодай когось із моїх конкурентів. Але замість цього моє серце раптом пропускає удар, а дихання перехоплює.

​На знімках — світла лікарняна палата. На першому фото Злата у своєму простому, скромному пальті стоїть біля каси медичного центру, простягаючи мою чорну картку. Наступні кадри зроблено крізь скляні двері палати: вона сидить на краю ліжка й ніжно, з безмежною, майже материнською обережністю обіймає за худенькі плечі дівчину, підключену до крапельниць і моніторів.

​На перший погляд пацієнтка на подушках здається зовсім юним, виснаженим підлітком — настільки вона худенька, тендітна, з майже прозорою шкірою та темними тінями під очима. Та варто пильніше вдивитися в риси її обличчя й перевести погляд на витяг із досьє, що лежить поруч, як усе стає на свої місця. Це Ліля. Молодша сестра-близнючка Злати, яку важка недуга — апластична анемія — висушила й зробила схожою на беззахисну дитину.

​На останній фотографії Злата сидить біля ліжка сплячої сестри. Її обличчя бліде, втомлене, плечі трохи опущені під вагою невидимого тягаря, але вона тримає Лілю за руку так міцно, ніби готова власною кров'ю й власним життям утримати її на цьому світі.

​Жодних шпигунів. Жодних таємних переговорів. Жодного сліду Алли.

​Я опускаю очі на банківську роздруківку. Рівно о дев'ятій сорок ранку з моєї картки списано значну суму за повний курс дорогої терапії та пошук донора кісткового мозку. Більше — жодної копійки. Вона не зайшла ні в бутик, ні в ресторан, ні в салон краси. Вона навіть поїхала звичайнісіньким таксі, хоча могла викликати преміум-авто на мій рахунок.

​У грудях раптом щось боляче, до судоми стискається. По обличчю й шиї розливається гаряча, пекуча хвиля сорому — почуття, якого я не відчував уже багато років.

​Я згадую вчорашній вечір у своєму кабінеті. Згадую, як гарчав на неї, як грубо вирвав із її рук ту синю теку, як загнав у кут біля столу й кинув в обличчя брудне звинувачення в шпигунстві. Згадую її крижане, горде: «Я шукала паперові рушники...» — і те, як вона ледь не задихалася за зачиненими дверима своєї спальні.

​Уперше за весь цей час я по-справжньому усвідомлюю, який нелюдський тягар ця дівчина несе на своїх тендітних плечах. Поки я тут, у скляній вежі, розкидаюся мільйонами заради репутації, курсів акцій та красивої картинки для преси, вона щодня веде криваву війну за життя єдиної рідної людини. І заради цієї боротьби вона переступила через власну гордість, дозволила надягти на себе чужу маску, витримала отруту Алли і підписала принизливий контракт із чоловіком, якого зневажає.

​Почуття провини виявляється нестерпним. Мені фізично потрібно бодай щось зробити, щоб виправити це, зняти бодай частину того каменя, який тисне їй на груди.

​Я рішуче хапаю телефон і набираю номер свого помічника.

​— Знайди мені прямий мобільний головного лікаря гематологічної клініки, де перебуває Ліля, — карбую я швидко. — Негайно.

​За дві хвилини я вже розмовляю з головним лікарем. Мій голос знову звучить владно й беззаперечно, але тепер за цим криється не холодний діловий розрахунок, а щире бажання захистити.

​— Вітаю, це Марк Коваль, — кажу я чітко. — Я знаю, що у вашому відділенні проходить лікування Ліля. Від цієї хвилини вона перебуває під моїм особистим патронатом. Я вимагаю перевести її в найкращу індивідуальну VIP-палату з окремим постом цілодобового нагляду. Залучіть найкращих гематологів країни, замовте найсучасніші препарати з-за кордону — гроші не мають жодного значення. Усі рахунки надсилайте безпосередньо в мій благодійний фонд. І ще одне: її сестра Злата не повинна знати про мій дзвінок. Скажете їй, що це стандартний пакет за корпоративною медичною страховкою. Зрозуміло?

​— Так, пане Ковалю, усе буде організовано в найкращому вигляді вже за годину, — шанобливо запевняє лікар.

​Я завершую розмову й дивлюся на годинник. За двадцять хвилин у мене запланована важлива вечеря з потенційними партнерами з Європи. Уперше в житті мені абсолютно байдуже до переговорів.

​Я знову натискаю кнопку виклику помічника:

​— Скасуй сьогоднішню вечерю. Перенесіть на наступний тиждень, знайдіть будь-який привід. Мене сьогодні більше не турбувати.

​Я швидко стягую зі спинки крісла пальто, хапаю ключі та виходжу з кабінету. Зараз мені не потрібні ні інвестори, ні контракти, ні порожня велич офісу. Я їду додому, у пентхаус, щоб чекати на Злату — і цього разу я не збираюся ховатися за маскою бездушного мільярдера.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше