Ілюзія весілля

Глава 17. Злата

Ранок після безсонної ночі зустрічає мене свинцевим небом за панорамними вікнами та тупим, нивким болем у скронях. Усю ніч, щойно я заплющувала очі, перед внутрішнім зором спливала цупка синя тека. Срібний логотип із двома переплетеними крилами. Сухі рядки про примусову ліквідацію. І розмашистий, упевнений підпис Марка Коваля, яким він без жодного докору сумління виніс смертний вирок нашому батькові.

Я довго стою під крижаним душем, намагаючись змити із себе відчуття бруду й спогад про дотик його рук, а потім повільно вдягаюся. Жодних дизайнерських суконь — звичайні темні джинси, м'який светр і легке пальто. На безіменному пальці лівої руки холодно виблискує величезний діамант. Учора в машині Марк наказав не знімати цю обручку, і тепер вона здається мені не ювелірним шедевром, а важким металевим тавром. Нехай. Сьогодні це тавро стане моєю перепусткою до порятунку Лілі.

Пентхаус зустрічає мене дзвінкою, стерильною порожнечею. Марка ніде не видно — він або поїхав в офіс ще вдосвіта, або зачинився у своєму кабінеті, вибудувавши між нами глуху стіну. Перемир'я на залитій водою кухні залишилося в минулому житті.

Я викликаю ліфт, спускаюся в розкішний хол першого поверху й виходжу на прохолодне ранкове повітря. Але щойно я переступаю поріг будівлі, як шкірою відчуваю чужу, пильну увагу.

Охоронець біля центрального входу затримує на мені погляд на секунду довше, ніж вимагає звичайна ввічливість, і ледь помітно торкається гарнітури у вусі. Біля воріт двоє чоловіків у темних куртках, які вдають звичайних перехожих, синхронно проводжають мене очима. А коли я сідаю у викликане таксі й машина рушає в бік центру, у дзеркалі заднього виду помічаю чорний седан із глухим тонуванням, який плавно вливається в потік через два авто позаду нас.

Подумки гірко всміхаюся. Марк не повірив у мою байдужість у кабінеті. Він підозрює, що я шпигунка, і тепер кожен мій крок під прицілом його служби безпеки. Нехай стежать. Нехай перевіряють кожен мій подих. Сьогодні я їду не на таємну зустріч із конкурентами й не на уклін до Алли.

За двадцять хвилин таксі зупиняється біля сучасної будівлі приватної гематологічної клініки. Знайомий запах антисептиків, тиша м'яких коридорів і приглушене світло одразу повертають мене до справжньої реальності — тієї, у якій ціна помилки вимірюється людським життям.

У кабінеті адміністратора біля каси я дістаю з гаманця матову чорну картку, яку Марк передав мені разом із підписаним контрактом. Пластик здається розпеченим, наче вугілля. Коли термінал коротко пищить, списуючи суму з такою кількістю нулів, яку я не заробила б і за десять років роботи в ресторані, мої щоки спалахують пекучим, нестерпним соромом. У горлі стоїть гіркий клубок. Я плачу за лікування сестри грішми людини, яка знищила нашу сім'ю. Це схоже на зраду батькової пам'яті, на угоду з дияволом, від якої скручує шлунок.

Але за хвилину я відчиняю двері світлої, просторої палати — і весь мій сором миттєво відходить на другий план.

Ліля напівсидить на високих подушках. Вона моя молодша сестра-близнючка — народилася всього на двадцять хвилин пізніше за мене, але зараз через апластичну анемію здається зовсім дитиною: худенька, тендітна, з майже прозорою шкірою та синюватими слідами від нескінченних крапельниць на тонких зап'ястях.

Почувши скрип дверей, вона повільно розплющує очі. І щойно бачить мене на порозі, її бліде, втомлене обличчя вмить осяює тепла, промениста, по-справжньому щаслива усмішка.

— Злато! Ти прийшла! — її голос ще слабкий, але в ньому вже дзвенить жива іскра.

— Ну звісно прийшла, сонечко, — я швидко підходжу до ліжка, інстинктивно ховаючи ліву руку з діамантом у кишеню пальта, щоб не викликати зайвих запитань, і обережно обіймаю її за худенькі плечі. — Як ти сьогодні? Лікар казав, що показники нарешті перестали падати.

— Мені набагато краще, чесно, — Ліля стискає мою праву долоню своїми прохолодними пальцями, не зводячи з мене вдячних очей. — Тільки я дуже хвилювалася... Медсестра вранці сказала, що нам уже оплатили повний курс нових препаратів і пошук донора. Злато, звідки такі гроші? Ти ж не влізла в якісь страшні борги?

Я змушую себе усміхнутися якомога безтурботніше й поправляю ковдру на її плечах. Стрес для неї зараз смертельно небезпечний — вона ніколи не повинна дізнатися правду ані про фіктивний шлюб, ані про те, хто саме стоїть за цими рахунками.

— Навіть не думай про це, чуєш? Я влаштувалася на нову, дуже прибуткову роботу у велику компанію, і мені виписали чималий аванс на лікування родини. Твоє єдине завдання зараз — набиратися сил і одужувати. Решту я беру на себе.

Ліля ще кілька хвилин розпитує мене про дрібниці, сміється з моїх вигаданих історій про новий офіс, а потім ліки беруть своє: її повіки важчають, дихання вирівнюється, і вона тихо засинає, не випускаючи моєї руки.

Я залишаюся сидіти на стільці біля лікарняного ліжка. У палаті чути лише рівне, заспокійливе пищання монітора та тихий шелест крапельниці. Я дивлюся на спокійне, умиротворене обличчя сестри, на ледь помітний рум'янець, що вперше за багато тижнів торкнувся її щік, і розумію: цей ранок, ця усмішка варті будь-якого приниження.

Повільно витягаю ліву руку з кишені. Промінь тьмяного осіннього сонця крізь вікно влучає у грані діаманта, розсипаючи холодні іскри по білому простирадлу.

Мої пальці повільно стискаються в кулак. Я дивлюся на сестру й подумки, кожною клітиною душі, даю собі залізну клятву. Я знайду всі докази того рейдерського захоплення. Я докопаюся до кожного підпису, кожного прихованого рахунку й кожної брудної угоди. І я змушу Марка Коваля сповна заплатити за смерть нашого батька — навіть якщо заради цього мені доведеться щодня, без вихідних, бездоганно грати роль сліпої, закоханої до нестями дурнички.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше