Я виходжу з кабінету слідом за нею, ще відчуваючи на долонях тепло від її різкого поштовху, і завмираю за крок від масивних дверей її спальні. Гучний металевий клац замка розтинає тишу коридору, мов дзвінкий ляпас.
Вона замкнулася. Втекла. Ще хвилину тому вона стояла в моєму кабінеті з ідеально прямою спиною, кидаючи мені в обличчя крижані слова, а тепер, сховавшись за товстим дубом, нарешті дозволила собі впасти.
Я повільно підходжу впритул і схиляюся ближче, торкаючись долонею прохолодної гладкої поверхні дверей. Навіть крізь масив дерева та вузьку щілину біля одвірка вловлюю глухий, м'який звук — так буває, коли людина безсило сповзає по стіні на підлогу, бо ноги більше не тримають. А слідом за ним долинає її дихання. Важке, рване, переривчасте. Так хапає повітря той, хто щойно ледь не задихнувся від стримуваного крику або панічного нападу.
Моя права рука мимоволі стискається в кулак так сильно, що хрустять суглоби. Повітря в коридорі досі зберігає ледь вловний запах диму з кухні й тонкий, бентежний аромат її шкіри. Мене розриває навпіл від дикого, абсолютно невластивого мені імпульсу.
Половина мене хоче просто зараз вибити ці кляті двері, увірватися всередину, схопити її за тендітні, тремтячі плечі й витрясти з неї всю правду. Змусити подивитися мені просто в очі й пояснити, що там, у біса, сталося. Чому ще двадцять хвилин тому ми сиділи на мокрій підлозі кухні, їли піцу з однієї коробки й щиро сміялися, а за мить до того, як вона надягла крижану маску байдужості, у її темних зіницях палав такий нелюдський біль і така концентрована ненависть, ніби я власноруч перерізав горло її найріднішій людині.
Інша ж половина — холодна, цинічна, вишколена роками безжального бізнесу — наказує круто розвернутися й піти геть. Не принижуватися. Не лізти в душу тій, хто сам вибудував між нами стіну. Не показувати, що дівчина, найнята за комерційним контрактом, здатна так легко вибити мене з рівноваги.
Я звик контролювати абсолютно все. Кожен рух ринку, кожен рядок у багатомільйонних договорах, кожен подих своїх конкурентів і власні емоції. Моє життя — це бездоганно налагоджений механізм, де немає місця хаосу, емоційним гойдалкам чи несподіванкам. Але ця дівчина... З її очима, сповненими пекучого болю й зухвалого виклику, з її безглуздими пожежами на кухні та гострим, мов бритва, язиком — вона ламає всю мою систему. Тріщина за тріщиною.
Я повільно розтискаю кулак, роблю глибокий, важкий вдих, гамуючи бурю всередині, і різко повертаюся до виходу з коридору. Досить. Перемир'я на кухонній підлозі офіційно закінчилося. Більше жодних сантиментів, жодної розслабленості й жодних ілюзій.
Повертаюся до свого кабінету. На дубовому столі досі панує безлад — розсипані фінансові звіти, відкриті графіки й та сама злощасна синя тека. Я підходжу, на мить затримую погляд на срібному логотипі на обкладинці й стискаю щелепи. Профільна логістична фірма, поглинута моїм холдингом кілька місяців тому в межах звичайної реструктуризації проблемних активів. Один із десятків подібних проєктів, якими займається мій юридичний відділ. Що в цих сухих актах ліквідації могла шукати звичайна офіціантка? Чи вона шукала не це, а просто натрапила на папку, коли нишпорила по столу?
Я неквапливо збираю розкидані аркуші, рівно складаю їх у теку й підходжу до масивної книжкової шафи. Відсуваю приховану декоративну панель і швидкими, звичними рухами вводжу код на сенсорному замку вбудованого сейфа. Важкі сталеві дверцята тихо відчиняються.
Я кладу синю теку всередину, на самісіньке дно, і з глухим, надійним стукотом замикаю сейф. Якщо в тих паперах справді є щось, що зацікавило її — або того, хто стоїть за її спиною, — більше вона до них не дістанеться.
Дістаю з кишені штанів смартфон і натискаю кнопку швидкого виклику. Гудки лунають недовго — начальник моєї служби безпеки завжди на зв'язку, хоч би котра була година.
— Слухаю, пане Ковалю, — лунає в слухавці сухий, вишколений голос.
— Мені потрібне цілодобове зовнішнє спостереження за Златою, — карбую я кожне слово жорстко, без жодних зайвих інтонацій, підходячи до панорамного вікна. Нічне місто внизу мерехтить мільйонами холодних вогнів, але в темному склі я бачу лише власне похмуре, напружене відображення. — Починаючи з цієї хвилини. Без вихідних, без сліпих зон. Залучіть найкращих людей, але спрацюйте так чисто, щоб вона навіть не запідозрила, що за нею стежать.
— Зрозумів. Які саме пріоритети?
— Усі, — відрізаю я, відчуваючи, як усередині замість недавньої розгубленості знову закипає холодний, небезпечний азарт мисливця. — Я хочу знати кожен її крок. Кожен вихід із пентхауса, кожен телефонний дзвінок, кожне повідомлення й переказ коштів. З ким вона бачиться, куди їздить, з ким контактує в клініці чи за її межами. І головне — підніміть її досьє й перевірте її минуле до найменших дрібниць, буквально під мікроскопом. Мені потрібно знати достеменно, чи не перетиналася вона раніше з Аллою, і чи не веде ця дівчина проти мене власну подвійну гру. Звіти — мені особисто щовечора.
— Буде виконано.
Я скидаю виклик і з глухим стуком кидаю телефон на стіл. У кабінеті знову западає тиша, але тепер вона здається густою, мов перед грозою. Якщо Злата справді переступила поріг мого дому з ножем за спиною — я дізнаюся про це першим. І тоді жоден контракт її не врятує.