Ілюзія весілля

Глава 14. Марк

Я рвучко відчиняю двері, ледь стримуючись, щоб не грюкнути ними з усієї сили.

Дзвінок Алли, на який я мав дурість відповісти кілька хвилин тому, досі лунав у моїх вухах отруйною луною. Я очікував істерики чи чергової жалюгідної маніпуляції, але вона обрала іншу тактику. Її голос звучав тихо, суворо й напрочуд різко, врізаючись у свідомість, немов лезо бритви.

— Ти справді тримаєш мене за дурепу, Марку? — сичала вона в слухавку з крижаною, відвертою зневагою. — Думаєш, я повірила в цей дешевий спектакль для преси? У цю жалюгідну ляльку, яку ти витягнув невідомо з якого смітника, щоб прикрити свій зад? Вона ж навіть поводитися не вміє! Я знищу тебе, чуєш? Виведу вас обох на чисту воду. Доведу всім, що цей шлюб — фікція, і змушу тебе благати про пощаду, коли акції твоєї компанії проб'ють дно.

Вона сипала образами, жорстко погрожувала помстою і водночас хитро, мов змія, вимацувала ґрунт. Її справжньою метою було витягнути з мене хоч якусь інформацію про Злату: хто вона така, звідки взялася, де я її ховав і на чому насправді тримається наша угода. Алла шукала мої слабкі місця. Я мовчки вислухав цей потік бруду, а потім просто скинув виклик, не зронивши й слова, але всередині все кипіло від люті.

Роздратований розмовою і злий на себе за те, що взагалі відповів на той дзвінок, я стягую піджак і широким кроком іду коридором. Мені потрібна абсолютна тиша, спокій і велика склянка міцного віскі з льодом.

Але щойно я переступаю поріг свого кабінету, як завмираю на місці, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну.

У моєму кабінеті — на моїй недоторканній, особистій території, куди суворо заборонено заходити без дозволу навіть прибиральникам, — стоїть Злата.

Вона завмерла біля масивного дубового столу. На її обличчі немає ні кровинки — воно бліде, мов крейда, темні очі широко розплющені й наповнені чимось незрозумілим. А тонкі пальці з побілілими від напруги кісточками намертво, наче за рятівне коло, вчепилися в цупку синю теку. Теку з конфіденційними документами про злиття, агресивні поглинання та ліквідацію дрібних компаній, яку я необачно залишив на столі після зірваної відеоконференції.

Усередині мене миттєво, мов розлитий бензин від кинутого сірника, спалахує сліпий, неконтрольований гнів. Я ненавиджу, коли хтось безпардонно порушує мої кордони. Ненавиджу, коли хтось порпається в моїх речах, паперах і житті, мов дешева нишпорка.

— Що ти тут робиш?! — мій голос лунає глухо й загрозливо, мов рик хижака перед стрибком.

Я долаю відстань між нами за два широкі кроки. Не даючи їй отямитися чи бодай щось пояснити, я різким, грубим рухом вириваю синю теку з її рук. Картон неприємно дряпає ніжну шкіру, але зараз мені до цього абсолютно байдуже. Я зі злістю жбурляю документи назад на стіл, і папери зі зловісним шелестом розлітаються по гладкій полірованій стільниці.

— Вирішила пошпигувати?! — я нависаю над нею, важко дихаючи від гніву. — Шукаєш компромат? Вирішила, що підписаний контракт дає тобі право лізти в мої справи й копирсатися в моїх документах?! Чи, може, ти від самого початку працюєш на Аллу?! Це вона тебе підіслала, щоб знищити мене зсередини й витягнути корпоративні таємниці?!

Я очікую, що вона почне виправдовуватися. Що злякано відсахнеться, закліпає очима, затремтить або розплачеться, як зробила б будь-яка інша жінка, спіймана на гарячому в чужому кабінеті.

Але Злата не відступає ані на міліметр.

Вона підводить голову, і від того, що я бачу в її очах, мене на мить ніби прошиває високовольтним струмом. Це більше не той зухвалий, гордовитий виклик, з яким вона вчора торгувалася за кожен пункт договору. Це не розгубленість і поготів не страх.

Це чиста, абсолютна, не прикрита жодними масками чи умовностями ненависть.

Вона дивиться на мене так, ніби я — найогидніше, найжорстокіше чудовисько, яке тільки носила земля. Її погляд буквально випалює на моїй шкірі тавро. У цих темних, розширених очах зібралося стільки непідробного болю й такої густої люті, що мій власний гнів раптом стикається з її ненавистю, мов криця об крицю.

Наше протистояння миттєво сягає точки абсолютного кипіння. Іскри люті буквально тріщать у напруженому повітрі.

— Ти... — її голос дрижить від стримуваної істерики, пересохлі губи ледь ворушаться, але вона не відводить палаючого погляду. — Ти навіть не уявляєш, який ти монстр.

Ці слова б'ють під дих своєю жорстокою прямотою. Я роблю ще один крок уперед, заганяючи її в глуху пастку. Її спина впирається в жорсткий край мого робочого столу. Дистанція між нами скорочується до критичного, небезпечного мінімуму — нас розділяють якісь жалюгідні міліметри.

Я відчуваю палючий жар її тіла крізь вологий светр, бачу, як шалено, рвано здіймаються її груди, чую прискорене, переривчасте дихання. Аромат її шкіри, що ледь помітно змішався з їдким запахом диму з кухні, несподівано сильно вдаряє мені в голову, плутаючи думки. Повітря між нами стає настільки щільним, наелектризованим і гарячим, що, здається, від одного необережного подиху чи різкого руху в цьому напівтемному кабінеті спалахне справжня пожежа — у тисячу разів небезпечніша за ту, яку вона щойно влаштувала на плиті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше