Мій погляд мимоволі падає на екран чорного смартфона, що раптово й агресивно починає вібрувати на скляній стільниці просто між нами, розбиваючи крихку, затишну тишу. Усередині мене все різко обривається, а шлунок стискається в тугий вузол, коли я бачу ім'я абонента. Воно висвічується на дисплеї різким, холодним білим світлом: «Алла». Чотири літери, які вдаряють по мені, мов невидимий батіг.
Марк теж опускає очі на екран. Я встигаю помітити, як тіпається м'яз на його щелепі. У ту ж секунду вся його розслабленість, уся та неймовірна, несподівано тепла, людяна щирість, яка ще мить тому так привабливо світилася в його погляді, зникає безслідно, немов її змили крижаною водою. Риси його обличчя вмить загострюються, воно знову перетворюється на знайому, непроникну маску цинічного хижака. Він жбурляє недоїдений шматок піци назад у жирну картонну коробку, навіть не витерши рук, рвучко хапає телефон і стрімко підводиться з підлоги, височіючи наді мною.
— Термінова справа, — кидає він коротко, абсолютно відстороненим, чужим тоном, у якому не залишилося жодної краплі недавньої теплоти.
Він навіть не вважає за потрібне глянути на мене. Просто розвертається на п'ятах і швидким, беззаперечним кроком виходить із кухні. Луна його кроків стихає в коридорі, і я залишаюся сама, розгублена й покинута просто посеред калюж.
Я залишаюся сидіти на холодній, липкій від вологи мармуровій підлозі, безпорадно дивлячись у порожній дверний отвір. Тепло, що ще мить тому зігрівало мене зсередини, заколисувало пильність і давало таку солодку ілюзію безпеки, миттєво випаровується, лишаючи по собі пустку. У грудях, десь під ребрами, повільно розливається гірке, неприємне, темне відчуття... Що це? Образа? Ревнощі? Я до болю жмурюся і різко мотаю головою, намагаючись фізично відігнати від себе ці безглузді, вкрай небезпечні думки.
Якого дідька? Звідки взагалі взялася ця жалюгідна образа? Я переконую себе, що це просто наслідок тотального виснаження. Божевільний день, шалений емоційний стрес, хронічний недосип і постійний, паралізуючий страх за Лілю зіграли зі мною злий жарт. Я — лише його наймана працівниця, тимчасова підлегла, фіктивна дружина за жорстким комерційним контрактом. Мені має бути абсолютно байдуже, куди, навіщо й до кого він побіг .За першим же дзвінком своєї істеричної, скандальної колишньої.
Спираючись рукою на стільницю, я змушую себе підвестися. Вологі джинси неприємно, важко липнуть до тіла, змушуючи здригнутися від холоду. Треба терміново прибрати цей розгром і хаос на кухні, інакше вода остаточно зіпсує дорогі дизайнерські меблі. Звичайними тонкими ганчірками тут не впоратися, але я раптом згадую, що бачила велику упаковку цупких, індустріальних паперових рушників у його кабінеті, на масивній тумбі біля кавомашини, ще вчора ввечері, коли ми підписували той клятий договір.
Важкі дубові двері кабінету виявляються трохи прочиненими. Я обережно, майже не дихаючи і стаючи навшпиньки, заходжу всередину, почуваючись непроханою гостею на забороненій території.
У просторій кімнаті, просоченій стійким ароматом дорогого дерева та чоловічого парфуму, панує густа напівтемрява. На масивному столі яскраво горить лише дизайнерська настільна лампа, вихоплюючи з мороку хаос із розкиданих документів та відкритих графіків — очевидно, це сліди його перерваної через мою пожежну тривогу відеоконференції.
Я роблю крок до тумби, цілеспрямовано тягнучись рукою до рушників, але мій погляд раптом, наче примагнічений, чіпляється за річ на столі, яка вибивається із загальної монотонної ділової картини.
Цупка синя тека.
Вона лежить скраю, наполовину недбало прихована роздруківками фінансових звітів, але її колір ріже око. Моє серце пропускає болісний удар, завмирає на секунду, а потім починає битися так шалено й гучно, що цей гуркіт відлунює у власних вухах. Я роблю повільний, непевний, немов у в'язкому кошмарі, крок ближче до столу, відмовляючись вірити власним очам і молячись, щоб це була лише моторошна випадковість.
На щільній обкладинці теки сріблом витиснено логотип. Знайомий до нестерпного болю. До німого крику. До солоних, гірких сліз, які я відчаєм виплакувала довгими чорними ночами. Два переплетені крила. Це логотип логістичної компанії мого батька. Тієї самої скромної фірми, яку він будував роками по цеглині, у яку він вклав усю свою душу, підірване здоров'я та наші останні сімейні заощадження. Тієї самої компанії, яку пів року тому безжально, цинічно й холоднокровно роздерли на шматки невідомі рейдери. Вони тоді забрали абсолютно все: заблокували рахунки, нахабно привласнили склади з товаром, обвішали тата непідйомними штучними боргами, залякали судами і, зрештою, просто довели його до того страшного, фатального кроку в зашморг.
Мої руки починають неконтрольовано тремтіти, наче в лихоманці. У горлі миттєво пересихає, стає боляче ковтати, ніби я наковталася товченого битого скла. Я простягаю неслухняні пальці, які раптом здаються зовсім чужими й крижаними, до картону і повільно, до болю в легенях затамувавши подих, відкриваю важку синю обкладинку.
Очі гарячково, відмовляючись сприймати реальність, бігають по чорних рядках сухого, безжального юридичного тексту: «Договір про примусову передачу прав власності», «Акт про агресивне поглинання активів», «Процедура повної ліквідації підприємства».
І там, унизу останньої сторінки, під надрукованими прізвищами, під цим остаточним смертним вироком нашій родині, стоїть підпис. Підпис синім чорнилом, який я встигла так добре запам'ятати і який бачила лише вчора ввечері на власному шлюбному контракті.
Розмашистий, впевнений, нещадний підпис Марка Коваля.
Повітря різко, мов від удару під дих, вибиває з моїх легень. Кімната починає нестримно кружляти перед очима, стіни ніби насуваються на мене. Мене нудить від усвідомлення жахливої, немислимої правди. Чоловік, якому я щойно за контрактом продала свою свободу і свою душу, щоб урятувати життя хворої сестри... Чоловік, поруч із яким я безпечно сиділа на мокрій підлозі й так щиро сміялася буквально кілька хвилин тому, заглядаючи в його очі... Це і є той самий невидимий монстр. Той самий безжальний хижак, який власноруч знищив мою сім'ю і вбив мого батька.