Я сиджу у своєму кабінеті, відкинувшись на спинку шкіряного крісла й нарешті розпустивши вузол краватки. На моніторі переді мною — п'ять найвпливовіших інвесторів компанії. Їхні обличчя, які ще вчора були спотворені панікою через скандальне інтерв'ю Алли, зараз виглядають розслабленими й задоволеними. Наша зі Златою ранкова вистава перед пресою спрацювала ідеально. Акції не просто стабілізувалися, вони повільно поповзли вгору на тлі цієї красивої «романтичної» історії.
Якраз у той момент, коли я збираюся підсумувати квартальні прогнози й завершити цю надважливу відеоконференцію, тишу пентхауса розриває дике, несамовите виття.
Пожежна сигналізація.
Її пронизливий механічний вереск б'є по барабанних перетинках, заглушаючи всі інші звуки. Я бачу, як інвестори на екрані здивовано морщаться.
— Панове, перепрошую, у мене виникла невелика технічна проблема в системі безпеки, — швидко, але спокійно кидаю я в мікрофон. — Зв'яжемося завтра.
Я різко обриваю зв'язок, вимикаю монітор і вилітаю з кабінету. Усередині все стискається від холодного передчуття катастрофи. У моїй голові вже малюються картини палаючої вітальні, короткого замикання чи спланованого підпалу.
Я вриваюся на кухню, готовий до найгіршого, і завмираю на порозі.
Катастрофа справді є, але зовсім не та, яку я очікував.
Замість стіни вогню я бачу справжній потоп. Автоматична система пожежогасіння працює на повну потужність, щедро поливаючи ідеальні хромовані поверхні, мармурову підлогу й дизайнерські меблі крижаними струменями. Повітря густе від їдкого диму спаленої олії.
А просто посеред цього водного хаосу стоїть моя «ідеальна, витончена леді».
Замість ранкового смарагдового шовку на ній зараз якісь старі, потерті джинси й безрозмірний сірий светр. Вони наскрізь мокрі й важко прилипли до її тіла. Волосся, над яким стилісти чаклували кілька годин, висить жалюгідними мокрими пасмами, прилипаючи до блідого обличчя. У руці Злата міцно стискає напівзгорілий лляний рушник і з відчайдушною, дикою люттю лупить ним по чорній сковорідці, з якої валить дим.
І вона лається.
Дівчина, яка ще вранці з аристократичною гідністю посміхалася в об'єктиви сотень камер і цитувала романтичні фрази, зараз криє мою надсучасну плиту, сигналізацію і весь цей світ такими відбірними, багатоповерховими матюками, які я востаннє чув хіба що від виконробів на будівництві.
Це виглядає настільки абсурдно, настільки сюрреалістично і комічно, що всередині мене щось раптово ламається.
Уся та титанічна напруга останніх днів, нестерпний прес ідеальності, постійний контроль над кожною емоцією — усе це просто тріскається й розсипається на друзки. Я відчуваю, як у грудях зароджується лоскіт. З моїх губ зривається перший смішок. Я намагаюся його придушити, прикриваю рот рукою, але марно.
Я починаю сміятися.
Спочатку тихо, а потім усе голосніше. Це щирий, глибокий, до сліз неконтрольований сміх, якого я не чув від самого себе вже багато років. Я сміюся так, що доводиться спертися плечем на одвірок.
Злата різко завмирає з піднятим рушником. Вона повільно обертається, кліпаючи мокрими віями, з яких стікають краплі води, і дивиться на мене абсолютно круглими очима. У її погляді змішуються образа, переляк і шок — вона явно думає, що я збожеволів або що зараз почну її вбивати за знищену кухню вартістю в сотні тисяч доларів.
— Дуже смішно! — кричить вона крізь виття сирени, відкидаючи мокрий рушник просто в калюжу. — Ця твоя проклята космічна панель ледь мене не спалила!
Я, все ще здригаючись від сміху, проходжу прямо по калюжах, не звертаючи уваги на те, як вода заливає мої дорогі туфлі й псує штани. Підходжу до прихованого щитка на стіні, вводжу короткий код, і сирена миттєво замовкає. Ще кілька секунд — і система пожежогасіння перекриває воду.
На кухні западає дзвінка тиша, у якій чути лише, як з наших речей на підлогу скрапує вода.
— Ти могла просто замовити доставку, — кажу я, витираючи долонею мокре обличчя і намагаючись приборкати залишки сміху.
— Я хотіла приготувати щось нормальне! Звичайне м'ясо! Щоб заспокоїтися! — вона сердито схрещує руки на грудях, хоча в мокрому одязі це виглядає скоріше зворушливо, ніж грізно.
Я не кличу прибиральників. Я дістаю з кишені сухий телефон, який дивом уцілів, і замовляю дві найбільші піци з найближчого ресторану.
Через пів години ми не йдемо в розкішну вітальню за обідній стіл. Ми сідаємо на високі кухонні стільці поруч з робочою поверхнею для готування на кухонному острові. Злата перевдяглася в сухий одяг і закуталася в плед, я змінив мокрий костюм на звичайні спортивні штани й футболку.
Ми їмо гарячу піцу прямо з картонної коробки, що стоїть між нами.
Між нами зникає той крижаний мур, який я так старанно вибудовував. Зав'язується перша, абсолютно нормальна людська розмова. Без контрактів, без камер, без Алли й без фальшивих посмішок. Злата виявляється не лише гострою на язик, а й напрочуд цікавою співрозмовницею. Я розповідаю їй про те, як на першому курсі спалив макарони в гуртожитку (факт, якого немає в жодній моїй офіційній біографії), а вона розказує смішну історію про свого рудого кота, який жив у їхній родині ще до великої біди, а тепер щасливо дрімає на підвіконні в сусідки, якій Злата віддала його на перетримку. У ці хвилини я забуваю, що вона моя підлегла й фіктивна дружина. Я бачу поруч із собою просто живу, щиру дівчину.
Але цю рідкісну мить крихкої довіри, яка щойно почала проростати між нами на цій мокрій підлозі, безжально розбиває на друзки мій телефон.
Він раптом починає розриватися від вхідного дзвінка, голосно вібруючи на скляній стільниці і повертаючи нас обох у сувору, холодну реальність.