Важкі дверцята «Майбаха» зачиняються з глухим, надійним звуком, миттєво відрізаючи нас від божевілля спалахів, криків репортерів та спопеляючого погляду Алли. Тоноване скло відділяє нас від цього хижого світу, і в салоні западає густа, вібруюча тиша, перервана лише тихим шурхотом шин по асфальту.
Тільки-но машина плавно рушає з місця, напруга, що тримала мої м'язи скам'янілими, різко спадає. Я немов прокидаюся. Відчувши, що його пальці досі міцно й по-хазяйськи переплетені з моїми, я різко, мов від опіку, вириваю свою руку з його долоні.
Я відсуваюсь на самісінький край сидіння, втискаючись плечем у холодні дверцята, і рвучко повертаюся до нього, намагаючись вловити зміну маршруту за вікном.
— Куди ми їдемо? — запитую я сухо й колюче, намагаючись вирівняти збите дихання. — Прес-конференція закінчилася. Наш контракт діє лише під прицілом камер. Ти сам погодився на цей пункт, Марку.
Марк не дивиться на мене. Він повільно повертає голову до вікна, розслабляючи краватку.
— Змінюємо плани, — кидає він холодним, відстороненим голосом. — Повірити не можу, що ми прокололися на такій дрібниці. Диво, що ніхто з журналістів не звернув уваги на те, що на твоїх пальцях немає обручки. Ми не можемо дозволити собі такий ляп. Заїжджаємо до ювелірного салону.
Через деякий час довгий «Майбах» безшумно зупиняється біля розкішного фасаду найелітнішого ювелірного будинку столиці. Охоронець миттєво відчиняє дверцята, і ми заходимо всередину, де пахне дорогим парфумом, сяють витончені люстри й виблискують під склом вітрини, вистелені чорним оксамитом.
Керуючий салоном вискакує з підсобного приміщення з блідим, шанобливим обличчям, затамувавши подих від самого імені Марка. Мільярдер не терпить зайвих розмов і заперечень. Він коротко кидає вимогу показати найкращі обручки, які є в наявності.
Консультанти з тремтячими руками виставляють перед нами кілька оксамитових футлярів. Марк бере мою ліву руку своєю гарячою долонею — я на мить напружуюся, намагаючись висмикнути її, але він тримає міцно, без зайвих емоцій приміряючи вироби. За кілька хвилин на моєму безіменному пальці спалахує дивовижним, холодним блиском розкішна обручка з великим діамантом чистої води, вартість якої, здається, дорівнює річному бюджету невеликого містечка. Вона виглядає бездоганно, дорого й водночас так важко, ніби залізобетонні кайдани.
Коли ми нарешті залишаємо салон під глибокі поклони персоналу, Марк не віддає водієві наказ повертатися додому. За десять хвилин «Майбах» безшумно паркується біля бічного входу до закритого VIP-відділення центру реєстрації актів цивільного стану. У кабінеті нас уже чекає стримана жінка-реєстраторка та розгорнута актова книга — очевидно, юристи Марка підготували все за прискореною процедурою ще вночі.
Усе минає за лічені хвилини, мов ділова нарада: жодного маршу Мендельсона, жодних квітів чи зайвих слів. Два підписи, сухий стукіт печатки — і ми знову опиняємося в тиші броньованого автомобіля. Напруга повертається з новою, подвійною силою.
Я дивлюся на блискучий камінь на пальці й різко намагаюся зсунути його, але Марк накриває мою руку своєю і холодно каже:
— Не знімай. Для всіх ти тепер моя законна дружина. А поза камерами... — він відпускає мою руку, відвертаючись до вікна, — ...не переймайся. Поза камерами ти мене абсолютно не цікавиш.
Його слова лунають глухо, повертаючи його звичний, крижаний діловий тон, ніби щойно він просто вимкнув невидимий тумблер емоцій. Його слова жалять, хоч я й не маю права цього визнавати. Я ж сама вимагала дистанції! Проте цей шалений контраст між його гарячим шепотом на прес-конференції, де він притискав мене до себе, і цією жорстокою, крижаною байдужістю остаточно вибиває землю з-під ніг.
Залишок дороги ми проводимо в задушливій мовчанці. Коли ми повертаємося до пентхауса, Марк, не кинувши на мене жодного погляду, одразу йде до свого кабінету, з гуркотом зачиняючи за собою масивні двері. Я залишаюся сама у величезній, ідеальній вітальні.
Розкішні стіни тиснуть, порожня тиша буквально дзвенить у вухах. Події сьогоднішнього ранку — божевільне перевтілення, атака преси, отруйна Алла й крижаний Марк — навалюються на мене важкою брилою. Мені терміново потрібно щось зробити. Щось просте, буденне, людське, щоб відчути себе живою і хоч якось заспокоїти розхитані до краю нерви. Заземлитися, відчути під ногами хоч якусь опору.
Я йду до своєї розкішної кімнати, стягую цю нестерпно дорогу сукню, перевдягаюся у свої старі, зручні джинси та розтягнутий светр, змиваю макіяж і прямую на кухню. Вирішую приготувати звичайну, просту вечерю. Підсмажити м'ясо з овочами — те, що я робила сотні разів і що завжди діяло на мене як медитація.
Але ця надсучасна, дизайнерська кухня пентхауса виявляється справжнім пультом керування космічним кораблем.
Жодних звичних ручок, газових конфорок чи кнопок. Тільки гладкі, чорні сенсорні панелі, ідеально приховані фасади та незрозумілі символи, які світяться холодним білим неоном. Я витрачаю хвилин десять, нервово тикаючи пальцем у скло, просто щоб зрозуміти, як увімкнути цю кляту індукційну поверхню. Нарешті панель тихо пікає, загоряється червоним, і я з полегшенням ставлю на неї важку пательню, щедро хлюпнувши туди олії.
Я відвертаюся буквально на хвилину, гарячково відчиняючи однакові дверцята шафок у пошуках кухонної лопатки. Але я абсолютно не враховую шаленої потужності цієї пекельної техніки. Замість того, щоб поступово нагрітися, пательня розпікається за лічені секунди.
Я чую гучне, загрозливе шипіння, різко обертаюся і ціпенію від жаху.
Олія на пательні спалахує. Справжнє полум'я різко й агресивно злітає вгору, ледь не лижучи ідеальну хромовану витяжку.
— О Боже! — виривається в мене панічний зойк.
Я хапаю якийсь лляний рушник, інстинктивно намагаючись чи то збити вогонь, чи то відсунути розпечену пательню з конфорки, але в паніці дію надто різко. Полум'я спалахує ще яскравіше, а густий, їдкий дим стрімко піднімається до стелі.