Ілюзія весілля

Глава 10. Марк

Мій погляд ковзає поверх голів спантеличених репортерів, вишукуючи шлях до виходу, і раптом немов наштовхується на невидиму стіну, чіпляючись за знайомий силует.

Алла. Вона стоїть у першому ряду, трохи осторонь від загальної метушні, втиснута у свій бездоганний бордовий брючний костюм, який ідеально підкреслює її хижацьку натуру. Я до болю стискаю щелепи, відчуваючи, як під шкірою напружуються жовна. Я надто добре знаю цей зверхній, самовдоволений вираз її ідеально нафарбованого обличчя: вона прийшла сюди особисто насолодитися моїм публічним крахом. Прийшла подивитися, як її вчорашнє брехливе інтерв'ю розірве мою репутацію на шмаття, а журналісти розіпнуть мене живцем просто на цьому мармурі.

Але все пішло зовсім не за її планом. Замість того, щоб побачити мене розгубленим і приниженим, вона стала свідком мого тріумфу. Зухвала, блискуча й дотепна відповідь Злати щойно вибила в неї землю з-під ніг, перетворивши її скандал на нашу перемогу.

Зрозумівши, що брудна провокація зірвалася й натовп перейшов на наш бік, Алла не витримує. Вона рішуче протискається крізь журналістів, які, відчувши запах свіжої крові, миттєво розступаються, впізнавши головну ініціаторку вчорашніх пліток. Фотокамери починають клацати з подвійною, скаженою швидкістю, спалахи знову засліплюють очі. Ось він, довгоочікуваний ідеальний кадр для перших шпальт жовтої преси: зраджена колишня й тріумфуюча нинішня.

Вона робить крок уперед, розкидаючи руки в удаваному жесті привітання.

— Марку, любий! — її голос лунає солодко, мов густа патока, але в звужених очах хлюпає чиста, неприхована отрута, готова вилитися на нас.

Злата поруч зі мною ледь помітно напружується, але продовжує тримати спину ідеально рівно. Алла зупиняється за крок від нас, демонстративно ігноруючи мій важкий, застережливий погляд, і прискіпливо, з ніг до голови, оглядає мою фіктивну наречену. Її очі нещадно сканують смарагдову сукню, вишукану зачіску, макіяж, намагаючись знайти хоч найменшу ваду, зачіпку, яка видала б у Златі самозванку.

— Яка несподівана зустріч, — продовжує Алла, розтягуючи нафарбовані червоним губи у крижаній, фальшивій усмішці. — Яка... вишукана сукня. Вона так вдало відвертає увагу від вашого... простого походження, люба. Треба мати неабиякий талант стилістів, щоб звичайна дівчина з вулиці виглядала майже як світська леді. Марку завжди подобалося займатися благодійністю і підбирати тих, кому пощастило менше.

Слова Алли б'ють навідліг, мов дзвінкий ляпас. Це класичний, майстерно зрежисований комплімент із подвійним дном, покликаний публічно принизити Злату перед десятками увімкнених камер і диктофонів, вказати на її місце й посіяти сумніви в натовпі.

Я відчуваю, як пальці Злати крижаніють у моїй долоні. Я очікую, що вона знітиться, опустить погляд або, навпаки, не витримає й відповість різкістю, яка миттєво зруйнує її щойно створений витончений образ. Але перш ніж вона встигає відкрити рота, всередині мене раптом спалахує щось темне, гаряче й абсолютно неконтрольоване. Первісне, дике бажання закрити собою цю відчайдушну дівчину від чужої злоби. Злата — моя фіктивна наречена, мій підписаний контракт і діловий інструмент, але ніхто, чуєте, ніхто — і найменше Алла — не сміє принижувати те, що належить мені, у моїй присутності.

Я роблю пів кроку вперед, закриваючи Злату своїм плечем.

— Дякую за твою безцінну експертну думку, Алло, — різко, мов удар батога, обриваю я її отруйний монолог.

Мій тон залишається формально ввічливим для преси, але в ньому дзвенить така крижана, нищівна погроза, від якої журналісти навколо інстинктивно замовкають і відступають на крок назад. Повітря стає важким від напруги.

— Твоя турбота зворушлива, але абсолютно недоречна. Злата — це не благодійність. Це найцінніше, що траплялося в моєму житті. А тобі я щиро бажаю навчитися переживати власні поразки з гідністю, а не влаштовувати ці дешеві сцени на публіці.

Обличчя Алли блідне під шаром ідеального макіяжу, вона хапає ротом повітря, але я не даю їй отямитися й сказати бодай слово у відповідь. Я плавно опускаю долоню з талії Злати, ковзаю нижче по прохолодному шовку її сукні і міцно, владно переплітаю свої гарячі пальці з її холодними, тремтячими пальцями. Вона здивовано підводить на мене погляд, але не пручається. Цей дотик виходить настільки щирим і природним, ніби ми тримаємося за руки все наше життя, черпаючи силу одне в одному.

— Ходімо, кохана. На нас чекає машина, — м'яко кажу я Златі, змінивши крижаний тон на теплий оксамит.

Я дивлюся лише на неї, більше навіть не глянувши в бік колишньої. Ми розвертаємося і впевнено крокуємо до виходу крізь натовп репортерів, що тепер слухняно, мов заворожені, розступаються перед нами, утворюючи живий коридор. За нашими спинами залишається Алла, яка буквально кипить від люті та безсилля. Під прицілом десятків безжальних об'єктивів, які тепер жадібно знімають її розгубленість, вона нарешті усвідомлює, що щойно остаточно і безповоротно програла цю партію.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше