Тихий, але наполегливий стукіт у двері спальні вириває мене із забуття. Я різко розплющую очі й здригаюся від незнайомого, надто вишуканого оточення. Навколо — не вологі сірі стіни моєї напівпідвальної комірчини, де зі стелі сипалася штукатурка, а розкішний простір у ніжних пастельних тонах. Я лежу у величезному ліжку, огорнута невагомою шовковою білизною, а за панорамним вікном блідим, передсвітанковим сяйвом зароджується новий день. Проте в грудях відразу спалахує знайомий пекучий біль — згадка про Лілю й той клятий контракт, який я підписала вчора ввечері.
На годиннику шоста ранку. Я ледь встигаю накинути м'який шовковий халат, що висів на спинці крісла, як двері спальні різко відчиняються. До кімнати буквально вдирається ціла армія людей: стилісти, перукарі, візажисти з масивними валізами на коліщатках, дзеркалами з яскравою кільцевою підсвіткою та довгими чохлами для одягу. На чолі цієї метушливої процесії діловито крокує чоловік у суворому сірому костюмі — піар-менеджер Марка. Усі вони рухаються швидко, чітко, без зайвих слів, ніби готують важливий експонат до аукціону.
Наступні три години перетворюються на справжні тортури.
Моє виснажене, розпатлане від вітру й дощу волосся починають мити запашними засобами, стригти, фарбувати в глибокий каштановий відтінок із шовковистим блиском і вкладати у вишукані, м'які хвилі.
Потім мене саджають у високе крісло перед дзеркалом,осяяним бліками професійного світла.
Хтось робить манікюр, хтось шар за шаром наносить тонкі шари професійного макіяжу, майстерно маскуючи темні кола під очима від хронічного недосипу, стресу й виплаканих сліз. Я почуваюся бездушною лялькою в руках майстрів, манекеном, якого гарячково готують до виставки, але терпляче мовчу — адже кожен цей крок наближає момент, коли Марк перекаже гроші клініці.
Увесь цей час піар-менеджер невтомно карбує над моїм вухом деталі нашої вигаданої легенди:
— Запам'ятовуй кожне слово, Злато. Для преси ви з Марком зустрілися випадково півроку тому. Його стосунки з пані Аллою вже розпадалися. Ти — скромна, але перспективна художниця. Жодного слова про клініку, борги, батьківську біду чи роботу офіціанткою! Запам'ятай: ви познайомилися на приватній виставці сучасного мистецтва. Він був вражений твоєю щирістю, витонченістю й тонким відчуттям прекрасного, а ти — його глибиною та інтелектом. Коли спалахуватимуть камери, ти дивишся на нього так, ніби він — єдиний чоловік на землі й центр твого всесвіту. Зрозуміла?
— Художниця... — киваю я, намагаючись опанувати тремтіння в голосі й приховати гірку посмішку. — А якщо запитають про мої роботи? Напрями, стилі, виставки?
— Марк м'яко переведе розмову на бізнес або ваші стосунки, — відмахується менеджер. — Головне — триматися впевнено, не плутатися у відповідях і чарівно посміхатися.
Нарешті стиліст із майже релігійним трепетом розстібає масивний чорний чохол і дістає сукню. Неймовірне вбрання з глибокого смарагдового шовку та тонкого мережива з відкритими плечима м'яко огортає моє тіло. Шовк приємно холодить шкіру, струмуючи до самої підлоги. Сукня сидить ідеально, підкреслюючи кожну лінію, тонку талію й вигин стегон. Я знаю без підказок: ця річ коштує більше, ніж моя колишня орендована комірчина за кілька років уперед. На шию мені вдягають лаконічний підвіс із білого золота, який тонко відтіняє ключиці.
Коли візажист робить останній штрих пензликом і дозволяє мені подивитися на себе, у мене від несподіванки перехоплює подих.
Зі скла на мене дивиться абсолютно чужа людина. Жодного натяку на залякане, зламане дівчисько, яке ще вчора гірко ридало під грушею біля службового виходу ресторана. Вишукана зачіска, ідеально рівний тон шкіри, виразно підкреслені очі та погляд — холодний, стриманий і непохитний. З дзеркала позирає горда, благородна леді, яка виглядає так, ніби народилася в розкоші й ніколи не знала злиднів.
Я роблю глибокий вдих, збираючи в кулак усю свою волю, і виходжу зі спальні.
Мої тонкі підбори тихо стукають по дзеркальному мармуру вітальні, луною відбиваючись від високих стель. Марк стоїть біля панорамного вікна з тонкою,порцеляновою чашкою міцної чорної кави. Він уже вбраний у бездоганний темно-синій костюм-трійку, який ідеально підкреслює його широкі плечі й статну фігуру. Почувши мої кроки, він повільно обертається.
Я готуюся побачити на його обличчі звичну цинічну байдужість, оцінювальний погляд або крижаний діловий розрахунок. Але коли наші погляди перетинаються, Марк раптом завмирає.
У його зазвичай крижаних, непроникних очах на коротку мить спалахує щире, незамасковане здивування. Його важкий погляд повільно, майже відчутно ковзає від моїх відкритих плечей до вузької лінії талії, затримується на виразному обличчі й палаючих очах. Я виразно бачу, як його дихання на секунду збивається, а м'язи на щелепах напружуються. Його пальці міцніше стискають тонку порцелянову чашку, аж побіліли суглоби. На кілька секунд у величезній вітальні висне абсолютна, розпечена тиша, у якій ми чуємо лише прискорений стукіт власних сердець.