Глава 1. Злата

— Якщо до завтра я не внесу платіж за клініку, мені залишиться тільки піти працювати в бордель, — видихаю я, з силою грюкаючи дверцятами шафки.

Метал жалібно брязкає, але це ніяк не тамує відчаю, що мертвою хваткою здавлює горло. Моя колега лише співчутливо зітхає, поправляючи фартух. Вона знає, що я не перебільшую. Хвороба сестри витягнула з мене всі ресурси, всі заощадження і навіть ту крихту надії, яку я так відчайдушно намагалася зберегти.

Я поправляю білосніжну блузку, роблю глибокий вдих, натягуючи на обличчя чергову фальшиву усмішку, і виходжу в розкішний зал ресторану.

Тут пахне великими грошима, дорогими парфумами і стравами, одна порція яких коштує як мій тижневий бюджет. Я намагаюся абстрагуватися. Тільки робота. Тільки зосередженість. Беру тацю з двома келихами колекційного червоного вина і, балансуючи, обережно лавірую між столиками.

Раптом попереду виростає висока чоловіча фігура в бездоганному костюмі. Я пригальмовую, щоб акуратно його обійти, але чоловік несподівано робить різкий крок вбік, прямо на мене.

Зіткнення неминуче.

Таця хилиться, і темно-червона рідина яскравою плямою розлітається здебільшого по його ідеальній світлій сорочці, хоч і на піджак теж потрапляє кілька крапель. Серце пропускає удар, але страху чомусь немає. Тільки пекуча втома.

— Ох, перепрошую! — щиро вигукую я, інстинктивно тягнучись за серветкою.

Але чоловік різко дивиться на мене. Його очі метають блискавки, а голос ріже, мов скло:

— Роззява! Чим ти дивилася?! — гримає він так, що розмови за сусідніми столиками миттєво стихають. — Ти хоч знаєш, скільки коштує мій одяг?!

Він дивиться на мене зверху вниз, як на порожнє місце. І в цю мить щось усередині мене обривається. Ввічливість, робочий вишкіл, страх — усе це тоне у вирі відчаю, що накопичувався місяцями. Я випрямляю спину і дивлюся прямо в його крижані очі.

— Перепрошую, — мій голос звучить несподівано твердо, — але ж це ви на мене налетіли! Ви різко здали назад. Можете вирахувати вартість хімчистки з моєї мізерної зарплати. Хоча, судячи з вашого годинника, ви навіть не помітите цих коштів.

Чоловік завмирає, ледь помітно мружачи очі від такої зухвалості. Але відповісти він не встигає. Ніби з-під землі виростає наш переляканий менеджер. Він блідий як крейда.

— Тисяча вибачень, пане! Я благаю пробачити цю недолугість! — він ледь не кланяється гостю, а потім боляче хапає мене за лікоть. Його пальці впиваються в шкіру. — Ти звільнена! Пішла геть звідси!

Він буквально тягне мене через зал, не даючи й слова вставити, і грубо виштовхує через службові двері на вулицю.

Важкий метал з гуркотом зачиняється за моєю спиною. Я залишаюся одна. Без роботи. Без єдиного джерела доходу. Без жодного шансу врятувати сестру.

Ноги перестають мене тримати. Я бреду до старого дерев'яного ящика, що стоїть під розлогою грушею біля чорного ходу, і безсило опускаюся на нього. Ховаю обличчя в долонях, і гарячі сльози безпорадності прориваються назовні. Я плачу гірко, захлинаючись повітрям, дозволяючи темряві повністю мене поглинути. Що мені тепер робити? Що, чорт забирай, мені тепер робити?