Розділ 10

Ніч у місті завжди звучить по-особливому.

Люди думають, що після опівночі все стихає. Що вулиці порожні, що темрява заспокоює.

Але вони просто не слухають.

Насправді ніч тільки починає говорити.

Скрип металевих вивісок на вітрі.
Тихі кроки запізнілих перехожих.
Десь далеко — сирена.
Десь ближче — п’яний сміх.

І ще дещо.

Дихання.

Вона з’являється на розі вулиці, як і завжди.

Я помічаю її ще до того, як вона виходить під ліхтар.

Світло торкається її волосся — і воно здається майже срібним у темряві.

Вона йде швидко. Трохи напружено.

Озирається.

Вона відчуває щось.

Не мене.

Але щось.

Я стою на даху навпроти і не рухаюся.

Холодний вітер ковзає між будинками, але я його майже не відчуваю.

Я відчуваю інше.

Її запах.

Кров.

Вона ще не загоїлася повністю. Я знаю це. Рана під бинтом все ще жива, і запах іноді проривається крізь тканину.

Він б’є в ніс так різко, що доводиться стискати щелепу.

Я закриваю очі на секунду.

Контроль.

Завжди контроль.

Вона зупиняється біля переходу, чекаючи зеленого світла, хоча дорога майже порожня.

Дивна звичка.

Більшість людей просто перебігли б.

Але вона стоїть.

І дивиться в темряву.

Прямо в той бік, де я.

Моє тіло напружується.

На секунду здається, що вона мене бачить.

Але ні.

Ліхтар над нею блимає.

Світло падає їй на обличчя, і я бачу втому.

Ту саму, що була в її очах тієї ночі.

Крики.

Кров.

Паластери.

Моє горло стискається.

Вона думає, що їй це привиділося.

Їй сказали, що це був сон.

Я змушений був дозволити їй повірити в це.

Бо правда гірша.

Значно гірша.

Вона знову озирається.

І цього разу я роблю крок назад у тінь.

Людське око не бачить у темряві так, як моє.

Я бачу кожен рух її плечей.
Кожен вдих.

Кожен удар серця.

І ще дещо.

Страх.

Вона намагається переконати себе, що все добре.

Що місто безпечне.

Що тієї ночі нічого не було.

Що монстри не ходять вулицями.

Моя рука мимоволі стискається в кулак.

Кігті майже прорізають шкіру.

Я різко розтискаю пальці.

Контроль.

Завжди контроль.

Світло перемикається.

Вона переходить дорогу.

Її кроки лунають по мокрому асфальту.

І я розумію одну річ, яка мені не подобається.

Вона ходить сама.

Надто часто.

Надто пізно.

Я ковзаю вздовж даху, не видаючи жодного звуку.

Вона не знає, що за нею спостерігають.

Не знає, що кожного разу, коли вона виходить у ніч, хтось іде за нею.

Не знаючи, що небезпека значно ближче, ніж вона думає.

Внизу, в темному провулку, щось рухається.

Я відчуваю це ще до того, як бачу.

І моє тіло миттєво напружується.

Запах.

Чужий.

Паластер.

Повільно.

Дуже повільно.

Я посміхаюсь у темряві.

— Тільки спробуй, — тихо шепочу я в ніч.

І роблю крок у тінь.

Вона навіть не підозрює.

Йде повільно вздовж темної вулиці, притискаючи пальто до себе, ніби це може захистити її від холоду.

Або від того, що ховається в темряві.

Я рухаюся над нею по дахах.

Безшумно.

Легко.

Так, як люди ніколи не змогли б.

Мій погляд не відривається від неї.

І я ненавиджу це.

Ненавиджу те, як швидко мої очі знаходять її серед сотень людей.
Ненавиджу те, як легко я відчуваю її запах.

Кров.

Він все ще там.

Слабкий.

Ледь помітний.

Але достатній.

Я зупиняюся на краю даху і дивлюся вниз.

Вона повертає у вузьку вуличку, щоб скоротити шлях.

Помилка.

Моє тіло напружується ще до того, як я бачу рух.

Запах б’є різко.

Чужий.

Гнилий.

Паластер.

Він виходить з темряви так, ніби виростає з неї.

Високий. Ненормально широкий у плечах.
Спина трохи зігнута, як у хижака.

Мія зупиняється.

Я бачу, як її плечі завмирають.

Вона ще не розуміє.

Але вже відчуває.

Паластер робить крок.

Світло ліхтаря падає на його обличчя.

Шкіра натягнута дивно, майже сіра.
Губи повільно розтягуються.

І я бачу зуби.

Довгі.

Занадто довгі для людини.

Мія різко вдихає.

— Хто… ви?..

Її голос тремтить.

Паластер не відповідає.

Він вдихає.

Довго.

Наче смакує запах.

Моє горло стискається.

Я знаю цей погляд.

Я сам дивився так.

Не раз.

І саме це змушує мене рухатися.

Бо я знаю, що буде далі.

Паластер нахиляє голову.

Його пальці повільно витягуються.

Кігті ковзають з-під шкіри.

Мія відступає.

— Ні… ні…

Вона вже зрозуміла.

Але занадто пізно.

Він кидається.

Я падаю з даху.

Удар об асфальт майже беззвучний.

Паластер навіть не встигає торкнутися її.

Я врізаюся в нього боком, і ми разом летимо в стіну будинку.

Удар такий сильний, що цегла тріскає.

Мія кричить.

Її крик розрізає ніч.

Паластер гарчить.

Тепер він бачить мене.

Його очі блимають у темряві.

— Це моя здобич, — хрипить він.

Його голос більше схожий на рик.

Я повільно випрямляюся.

Моє тіло вже змінюється.

Кістки тихо клацають.

Пальці видовжуються.

Кігті виходять повністю.

— Спробуй, — тихо кажу я.

Він кидається першим.

Ми стикаємося, як два звірі.

Без слів.

Без правил.

Його кігті розривають моє плече.

Я майже не відчуваю болю.