Розділ 9

Мія

Ранок був дивно тихим.

Мія прокинулась пізно — значно пізніше, ніж зазвичай. Сон був важкий, рваний, ніби її мозок всю ніч намагався щось вирішити, але так і не знайшов відповіді.

Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю.

А потім усе повернулося.

Ніч.
Крики.
Темна фігура.
Кігті.

Вона різко сіла в ліжку.

Серце одразу почало битися швидше.

— Це було реально, — тихо сказала вона сама собі.

Її голос прозвучав дивно у ранковій тиші.

За стіною було чути приглушені голоси.

Ден.

І ще один.

Мія завмерла.

Цей голос вона впізнала б серед тисячі.

Кіран.

Її груди раптом наповнились дивним теплом — полегшенням, змішаним із хвилюванням.

Він повернувся.

Вона швидко накинула светр і вийшла з кімнати.

На кухні Ден стояв біля столу, спершися на стільницю. Він щось говорив, але замовк, щойно побачив її.

Кіран стояв спиною до дверей.

Коли він обернувся, Мія на секунду забула, що хотіла сказати.

Він виглядав майже так само, як завжди.

Темне волосся трохи розкуйовджене після дороги. Тонка щетина на щелепі. Ті ж уважні очі.

Але щось у його погляді було... іншим.

— Привіт, — тихо сказав він.

Його голос був спокійний, але Мія одразу відчула напруження під цією спокійністю.

Вона підійшла ближче.

І перш ніж встигла подумати, обійняла його.

На секунду Кіран завмер.

А потім його руки обережно обійняли її у відповідь.

— Ти повернувся, — прошепотіла вона.

— Я ж казав, що повернусь.

Його голос звучав м'яко, але вона відчула, як напружені його плечі.

Кіран трохи відсторонився і уважно подивився на її обличчя.

— Що сталося?

Мія здивовано моргнула.

— Що?

— Ти виглядаєш... — він на секунду підбирав слово. — наляканою.

Ден тихо кашлянув.

— Ну... — сказав він, дивлячись кудись у бік. — Тут була маленька пригода.

Кіран повільно перевів на нього погляд.

— Яка пригода?

Його голос став нижчим.

Мія раптом відчула, як напруга в кімнаті зросла.

— Вчора вночі, — сказала вона, — я вийшла на вулицю.

Кіран різко подивився на неї.

— Чому?

— Я почула крики.

Його щелепа ледь помітно напружилась.

— І?

Мія ковтнула.

Вона не була впевнена, чому їй стало трохи некомфортно під його поглядом.

— Там був... чоловік.

Ден тихо видихнув.

Мія продовжила, намагаючись підібрати слова.

— Він напав на мене.

У кімнаті стало тихо.

Надто тихо.

Кіран не рухався.

Його обличчя стало абсолютно нерухомим.

— Напав? — повторив він тихо.

— Так, — сказала Мія. — Але Ден прийшов вчасно.

Вона спробувала усміхнутись, але це вийшло погано.

— Все вже добре.

Кіран не відповів.

Його очі були прикуті до її зап'ястя.

Там, де ще залишалися синці.

Він повільно підійшов ближче.

— Це він? — тихо спитав він.

Мія кивнула.

Кілька секунд Кіран просто дивився на її руку.

Його пальці стиснулися.

Дуже повільно.

— Який він був? — запитав він.

Його голос звучав дивно.

Наче надто контрольовано.

Мія нервово видихнула.

— Дивний.

— Дивний як?

— Він був... великий.

Кіран мовчав.

— І сильний, — продовжила вона. — Дуже сильний.

Ден трохи напружився біля столу.

Мія на секунду заплющила очі, згадуючи той момент.

— І його руки...

Вона відкрила очі й подивилась на Кірана.

— Там були кігті.

У ту ж секунду щось змінилося.

Це сталося настільки швидко, що Мія майже подумала, що їй здалося.

Погляд Кірана різко потемнів.

Ніби всередині нього щось прокинулося.

Його дихання стало глибшим.

— Кігті? — повторив він тихо.

Мія кивнула.

— І зуби... — додала вона. — Вони були занадто великі.

Кіран різко відвернувся.

Його рука вперлася в край столу.

Настільки сильно, що деревина тихо скрипнула.

— Кіран? — тихо сказала Мія.

Він мовчав.

Кілька секунд.

Потім дуже повільно випрямився.

Коли він знову подивився на неї, його обличчя було абсолютно спокійним.

Занадто спокійним.

— Ти, напевно, злякалась, — сказав він.

Мія насупилась.

— Я знаю, що бачила.

— У темряві легко помилитись.

— Я не помилилась.

Його погляд затримався на її обличчі трохи довше.

Наче він щось шукав.

— Ти поранилась? — запитав він тихо.

Мія похитала головою.

— Ні.

Кіран кивнув.

Але його пальці все ще були напружені.

— Більше не виходь вночі сама, — сказав він.

Це прозвучало не як прохання.

Як наказ.

Мія відчула легке роздратування.

— Я не дитина.

Його очі різко піднялися на неї.

І на секунду вона знову побачила той погляд.

Темний.

Голодний.

Такий самий, як у того створіння.

Її шкірою пробіг холод.

Але в наступну мить це зникло.

Кіран моргнув.

— Я просто хвилююсь, — сказав він тихо.

Мія кивнула.

Але щось усередині неї вже почало ворушитися.

Дуже маленька тріщина.

Майже непомітна.

***

Дім поступово повернувся до звичного ритму.

Наче ніч, про яку вони говорили зранку, розчинилась у повсякденності. Ніхто більше не згадував про крики, про темну фігуру на даху чи про кігті, які Мія бачила в темряві.

І, можливо, саме це допомогло їй повірити, що все справді було перебільшенням.

Або страхом.

Або грою уяви.

Ранок розтягнувся у тихий день.