Розділ 8

Мія

Ніч у місті більше не була тихою.

Мія зрозуміла це ще до того, як повністю прокинулася.

Щось було не так.

Не звук.
Не світло.

А відчуття.

Наче саме повітря стало густішим.

Вона лежала на ліжку із заплющеними очима, намагаючись знову заснути, але сон розсипався щоразу, коли вона до нього тягнулась. Серце билося швидше, ніж повинно було в таку пізню годину.

Мія повільно відкрила очі.

Темрява в кімнаті була майже непроглядною. Свічка давно догоріла, і тепер лише слабке місячне світло просочувалося крізь щілини у віконницях.

Вона прислухалась.

І почула.

Спочатку — вітер.

Потім — кроки.

Десь далеко на вулиці хтось швидко йшов кам'яною дорогою. Кроки були уривчасті, нервові, ніби людина озиралася на кожному повороті.

Мія нахмурилась.

У цьому місті люди не гуляли вночі.

Особливо після того, що сталося зранку.

Кроки раптово прискорились.

Потім затихли.

Мія затримала подих.

Тиша.

А тоді —

крик.

Гострий.

Короткий.

Такий, що пробирає до кісток.

Мія різко сіла на ліжку.

Її серце вдарило так сильно, що на секунду вона навіть перестала чути щось інше.

Крик урвався так само раптово, як і почався.

І знову настала тиша.

Але тепер вона була іншою.

Не спокійною.

А настороженою.

Мія спустила ноги на холодну підлогу.

— Може... мені здалося... — прошепотіла вона.

Та її власний голос звучав невпевнено.

Вона встала і підійшла до вікна.

Долоні трохи тремтіли, коли вона обережно відкрила одну з віконниць.

Нічне повітря одразу вдарило холодом.

Вулиця була майже порожньою.

Ліхтарі тьмяно горіли вздовж дороги, кидаючи довгі тіні на бруківку. Двері будинків були зачинені. Вікна темні.

Наче все місто завмерло.

Мія вже хотіла закрити вікно.

Але тоді почула ще один звук.

Цього разу ближче.

Глухий удар.

Наче щось важке впало на землю.

Потім швидкі кроки.

Хтось біг.

І не один.

Серце Мії стиснулося.

Вона різко зачинила віконницю і відступила назад.

— Ні... — прошепотіла вона.

Розум казав їй залишитися вдома.

Замкнути двері.

Не втручатися.

Але інша частина її не могла сидіти і чекати.

Якщо комусь потрібна допомога...

Її пальці вже тягнулися до плаща.

Через хвилину вона стояла біля дверей.

Рука зависла над засувом.

Серце билося так голосно, що їй здавалося — його чути на всю кімнату.

— Просто подивлюсь... — тихо сказала вона сама собі.

Вона відкрила двері.

Ніч зустріла її холодом і запахом сирого каменю.

Вулиця була темнішою, ніж здавалося з вікна.

Мія ступила на бруківку.

І тільки тепер зрозуміла, наскільки тихо навколо.

Занадто тихо.

Наче місто затамувало подих.

Вона зробила кілька обережних кроків вперед.

І тоді десь у провулку зліва щось швидко рухнуло.

Не людина.

Занадто швидко.

Тінь промайнула вздовж стіни — і зникла.

Мія завмерла.

Холод пробіг по її спині.

— Хто там?... — тихо сказала вона.

Відповіді не було.

Лише вітер ковзнув між будинками.

І раптом —

далекий голос.

Хтось кричав.

І цього разу Мія точно знала:

це був не вітер.

Вона зробила ще один крок до провулка.

І саме в цей момент у темряві щось знову ворухнулося.

Дуже близько.

Мія зробила ще один крок у бік провулка.

Камінь під її ногою тихо скрипнув.

Звук здався занадто гучним у цій неприродній тиші.

Вона завмерла.

Її очі повільно звикали до темряви, але провулок усе одно залишався майже чорним. Ліхтар біля дороги ледве освітлював край стіни, і тіні там були густими, наче живими.

Мія відчула, як холод піднімається по її спині.

Щось там було.

Вона не могла пояснити чому, але це відчуття було настільки сильним, що її тіло саме зробило крок назад.

І саме в цей момент у провулку щось рухнуло.

Швидко.

Настільки швидко, що її очі не встигли вловити форму.

Тінь відірвалася від стіни і ковзнула вперед.

Мія різко вдихнула.

— Хто там? — її голос прозвучав слабше, ніж вона хотіла.

Тиша.

Нічого.

Лише вітер.

Вона вже майже переконала себе, що їй здалося.

Аж поки не почула дихання.

Тихе.

Нерівне.

Десь у темряві.

Її серце почало битися швидше.

— Якщо це жарт — не смішно, — сказала вона, хоча голос зрадницьки затремтів.

Тиша.

А потім...

крок.

Один.

Повільний.

Із темряви провулка щось вийшло вперед.

Спочатку Мія побачила лише силует.

Високий.

Занадто худий.

Плечі дивно напружені, наче тіло було готове стрибнути в будь-яку секунду.

Світло ліхтаря торкнулося його обличчя лише на мить.

І цього вистачило.

Мія відчула, як повітря застрягло в її легенях.

Щось у ньому було... неправильне.

Не очі.

Не обличчя.

А те, як він дивився.

Наче дивився не на людину.

А на щось інше.

На здобич.

Вона зробила ще один крок назад.

— Вам... потрібна допомога? — тихо сказала вона.

Фігура нахилила голову.

Рух був різким.

Неприродним.

І тоді він усміхнувся.

Не широко.

Ледь помітно.

Але від цієї усмішки Мії стало холодно.

Бо в ній не було нічого людського.

І в наступну секунду він рухнувся.

Не побіг.

Не стрибнув.

А просто зник з того місця, де стояв.

Мія навіть не встигла злякатися.