Розділ 7

Мія

Ніч після від'їзду Кірана була довшою, ніж усі попередні.

Мія лежала на спині й дивилася у темряву, де стеля повільно зливалася з тінями. Здавалося, ніби кімната стала більшою, ніж зазвичай. Наче стіни відступили трохи далі, залишивши її саму посеред цієї порожнечі.

Тиша була густою.

Занадто густою.

Вона не заспокоювала, як зазвичай буває вночі. Навпаки — вона ніби прислухалася разом із нею.

Десь у будинку тихо скрипнула дошка.

Мія різко повернула голову.

Серце вдарило сильніше.

Вона затримала подих.

Але звук більше не повторився.

Лише вітер ковзнув по стінах будинку, змусивши старі гілки тихо зашурхотіти об камінь.

Мія повільно видихнула.

— Просто вітер... — прошепотіла вона.

Але її голос звучав тихіше, ніж вона очікувала.

Вона перевернулась на інший бік і спробувала заплющити очі.

І майже одразу побачила його.

Той момент.

Короткий.

Майже непомітний.

Його погляд.

Вона пам'ятала, як він стояв зовсім поруч. Як його рука завмерла, ніби він хотів зробити крок до неї — але не зробив.

І цей погляд.

Темний.

Наче в ньому було щось... чужорідне.

Наче на мить він дивився на неї не як на людину.

Мія різко відкрила очі.

— Дурниці.

Вона сіла на ліжку.

Серце билося швидше, ніж повинно.

— Просто дурниці.

Але сон до неї так і не повернувся.

***

Ранок приніс світло, але не полегшення.

Місто виглядало майже звичайним.

Майже.

Люди відкривали віконниці.
Крамниці повільно оживали.
На одній із вулиць пахло свіжим хлібом.

Проте щось у цій картині було неправильним.

Мія не могла пояснити, що саме.

Але повітря здавалося іншим.

Важчим.

Наче перед грозою.

Ден чекав її біля кам'яної огорожі.

Він сперся плечем об стіну і крутив у руках маленький ніж.

Коли побачив її — одразу випростався.

— Як коліно?

Мія трохи підняла ногу.

— Ще на місці.

— Це добре.

Він усміхнувся, але в його очах промайнуло щось напружене.

— Ти виглядаєш так, ніби не спала.

— Не спала.

— Через біль?

Мія на секунду задумалась.

— Не зовсім.

Вони рушили вулицею разом.

Ден час від часу дивився на її коліно, перевіряючи, чи не кровить пов'язка.

Мія помічала інше.

М'ясна лавка на розі була зачинена.

Важкі дерев'яні двері щільно закриті.

Зазвичай власник відкривав її ще до світанку.

— Дивно, — тихо сказала вона.

— Що?

Мія кивнула на лавку.

— Вона завжди працює.

Ден кинув короткий погляд на двері.

— Може, захворів.

Але він сказав це надто швидко.

Наче просто хотів закрити тему.

Вони пройшли ще трохи.

І тоді попереду з'явився натовп.

Люди стояли щільним колом на вузькій вулиці.

Хтось тихо говорив.

Хтось нервово озирался.

Ден одразу насупився.

— Зачекай тут.

— Чому?

— Просто... зачекай.

Він зробив кілька кроків вперед і заглянув через плечі людей.

І завмер.

Його плечі напружилися.

— Ден?

Він швидко повернувся.

— Міє. Ходімо.

— Що там?

— Нічого.

— Ден.

Його голос став тихішим.

Але твердішим.

— Пішли.

Але вона вже зробила крок убік.

І побачила.

На кам'яній бруківці лежало тіло, накрите темною тканиною.

Край тканини був трохи піднятий вітром.

І під ним проглядався рукав знайомої сорочки.

Мія відчула холод.

Хтось поруч тихо прошепотів:

— Його знайшли на світанку...

— Хто це? — запитала інша жінка.

— Пекар.

Мія різко втягнула повітря.

— Що з ним сталося?

Кілька секунд ніхто не відповідав.

Потім стара жінка прошепотіла:

— Тварини...

Але її голос звучав так, ніби вона сама собі не вірила.

***

Вечір прийшов швидше, ніж зазвичай.

Наче день не хотів затримуватися у місті.

Вулиці спорожніли рано.

Люди зачиняли двері ще до того, як небо повністю потемніло.

Віконниці грюкали одна за одною.

Мія стояла біля вікна.

Ден пішов кілька годин тому, але перед тим довго мовчав. Наче хотів щось сказати — і не сказав.

І це мовчання залишило після себе дивний осад.

Небо стало темно-синім.

Перші зірки почали з'являтися над дахами.

Мія обійняла себе руками.

І раптом відчула щось дивне.

Наче за нею хтось спостерігає.

Вона повільно підняла голову.

На даху будинку навпроти щось рухнуло.

Темна тінь.

Швидка.

Майже безшумна.

Мія різко відступила від вікна.

Серце почало калатати.

Вона змусила себе знову подивитися.

Дах був порожній.

— Це просто кіт... — тихо сказала вона.

Але слова прозвучали невпевнено.

Бо те, що вона побачила...

було занадто великим для кота.

Мія відійшла від вікна і погасила свічку.

Кімната занурилась у темряву.

І вперше за довгий час одна думка пробралася у її голову.

Повільно.

Наче тінь.

А що, якщо Кіран поїхав не просто так?