Частина 6

Мія

Ранок почався дивно.

Не погано.
Просто... ніби щось у повітрі було іншим.

Мія прокинулась раніше, ніж будильник. Сонце ще не піднялось повністю, і світло у кімнаті було сіро-блакитним, холодним. Вона лежала кілька секунд, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, чому серце б'ється швидше, ніж повинно.

Поруч було порожньо.

Ковдра на його боці була зсунута, але вже холодна.

Він давно встав.

Мія ковзнула рукою по простирадлу, ніби перевіряючи, чи це справді так. Потім повільно підвелась і накинула на плечі светр.

У будинку було тихо.

Не тією тихою, затишною тишею, до якої вона звикла.
А іншою. Глухою.

На кухні світло було вимкнене. Чашки стояли там, де стояли вчора ввечері. Ніякого запаху кави.

Мія насупилась.

— Кіран? — тихо покликала вона.

Відповіді не було.

Вона вже хотіла дістати телефон, коли двері у двір тихо рипнули. Кіран зайшов всередину, витираючи руки об рушник.

Він зупинився, побачивши її.

На секунду.

Це була настільки коротка пауза, що більшість людей її б навіть не помітили. Але Мія знала його занадто добре.

— Ти вже не спиш, — сказав він.

Його голос був рівний. Майже байдужий.

— Я прокинулась, — відповіла вона. — Ти де був?

— Надворі.

Він повісив рушник, не дивлячись на неї.

І чомусь саме це її зачепило.

Він завжди дивився.

— Просто гуляв?

— Так.

Коротко. Без деталей.

Мія хотіла щось сказати. Запитати. Але слова застрягли в горлі.

Їхня вчорашня сварка висіла між ними, як невидима стіна.

— Я зроблю каву, — сказав він.

— Не треба.

Вона сама здивувалась, як швидко це прозвучало.

Кіран завмер на секунду.

Потім кивнув.

— Як хочеш.

І вийшов із кухні.

Мія залишилась одна.

Вона дивилась на порожню чашку на столі й відчувала дивне відчуття в грудях. Ніби щось між ними зсунулось на кілька сантиметрів убік — і тепер не ставало на місце.

Телефон завібрував у її руці.

Ден.

Ден:
Я йду до тебе.

Мія:
Ти навіть не спитаєш?

Ден:
Ні. У мене передчуття.

Вона мимоволі усміхнулась.

— Іди, — написала вона.

***

Ден зайшов, як буревій.

Двері відчинились різко, холодне повітря увірвалось у дім разом із запахом морозу й цукру.

— Я приніс щось, що врятує людство, — заявив він урочисто.

Мія підняла брову.

— Солодке?

— Дуже солодке.

Він витягнув пакет і висипав на стіл батончики, печиво, цукерки, якісь дивні азійські десерти.

— Ти погано виглядаєш, — сказав він раптом, уважно дивлячись на неї.

— Дякую.

— Ні, серйозно.

Він нахилив голову.

— Щось сталося?

Мія хотіла відповісти «ні».

Але замість цього сказала:

— Ми посварились.

Ден тихо видихнув.

— З ним?

Вона кивнула.

— Через що?

— Через... — вона замовкла. — Через щось дурне.

Ден кілька секунд мовчав.

— Ну, добре. Значить, сьогодні я офіційно твій емоційний підтримувач.

Він драматично поклав руку їй на плече.

— І ми будемо займатися терапією.

— Якою?

— Дурницями.

Мія засміялась.

І це було полегшення.

***

Вони вирішили вийти.

Не далеко — просто пройтись до старого парку за кілька кварталів.

Мія давно там не була.

Повітря було холодним, але чистим. Сніг лежав тонким шаром на гілках дерев, і коли вітер їх торкався — він сипався вниз маленькими блискучими іскрами.

— Ти взагалі виходиш з дому? — спитав Ден.

— Іноді.

— Це жахливо.

— Я працюю.

— Це не життя.

Він ішов задом наперед, дивлячись на неї.

— Люди повинні лазити по деревах, падати, сміятись, робити дурниці.

— Ти зараз серйозно пропонуєш мені лазити по деревах?

— Абсолютно.

Вона пирснула.

І саме в цей момент послизнулась.

Все сталося дуже швидко.

Лід під ногами.
Втрата рівноваги.
Різкий рух.

І біль.

Гострий, різкий, який ніби прострілив ногу.

— Чорт! — видихнула вона.

Ден миттєво опинився поруч.

— Ти впала? Дай подивлюсь.

Мія спробувала встати.

І одразу скривилась.

— Ой... ні.

— Сідай.

Він допоміг їй опуститись на лавку.

— Дай ногу.

Вона підняла джинси трохи вище.

На коліні вже проступала кров.

— Нічого собі, — пробурмотів Ден. — Ти як завжди — або ідеально, або катастрофа.

— Дуже смішно.

Він дістав з кишені серветки.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Я ж казав не йти по льоду.

— Ти нічого не казав.

— Я подумав.

Мія закотила очі.

Але всередині їй стало тепліше.

***

Коли вони повернулись додому, Кіран був у вітальні.

Він підняв голову.

Його погляд одразу впав на її ногу.

І щось у ньому змінилось.

— Що сталося? — тихо спитав він.

— Нічого страшного, — швидко сказала Мія.

Але він вже підійшов.

Занадто швидко.

Його пальці обережно торкнулись її коліна, відсунули тканину.

Кров.

Зовсім трохи.

Але достатньо.

Мія підняла очі.

І побачила його погляд.

На секунду.

Лише на секунду.

Щось темне. Глибоке.
Ніби інстинкт.

Ніби він дивиться не на неї.

А на...

Він різко відвів погляд.

— Треба обробити, — сказав він тихо.

Його голос звучав напружено.

Ден стояв поруч, спостерігаючи.

— Я можу, — сказав він.

Кіран завмер.