Розділ 4

Мія

Мія не любила натовпи.

Не тому, що боялась людей — радше тому, що серед них було важче дихати. Забагато звуків, забагато руху, забагато чужих емоцій, які липнуть до шкіри, навіть якщо ти їх не просила. Вона завжди почувалась безпечніше у власному ритмі, у просторі, де все передбачуване.

Тому, коли він сказав:
— Ходімо. Просто довірся мені, —
її перша реакція була — відмова.

Вона навіть не встигла озвучити її вголос.

Він уже тримав її за руку.

Не тягнув.
Просто тримав — упевнено, ніби рішення вже прийняте, і світ від цього не зруйнується.

— Куди? — спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Побачиш.

Вони вийшли з дому, і місто одразу накрило її хвилею. Світло ліхтарів, запах їжі з вуличних яток, сміх, музика — усе зливалося в одне велике, живе щось. Десь неподалік був фестиваль, про який вона чула, але не планувала йти. Вона взагалі рідко щось планувала за межами своєї бульбашки.

— Тут занадто людно, — сказала вона, майже вибачаючись.

— Я знаю, — відповів він. — Тому я поруч.

І чомусь ці слова подіяли.

Він ішов трохи попереду, але не відпускав її руки. Його плече інколи торкалось її, ніби перевіряючи, чи вона ще тут. Мія ловила себе на тому, що дивиться не на людей, не на сцени з музикою, не на вогні — а на нього.

Тут, серед хаосу, він виглядав інакше.

Більш живим.
Більш різким.
Ніби світ нарешті відповідав його внутрішньому темпу.

Вони пройшли повз вогняне шоу, де іскри злітали вгору, малюючи короткі спалахи в темряві. Мія мимоволі зупинилась. Серце калатало швидше — від захоплення чи страху, вона не знала.

— Подивись, — сказав він, нахилившись до її вуха.

Його голос був трохи гучніший, ніж зазвичай, щоб перекрити музику. Від цього по спині пробігли мурахи.

— Це красиво, — сказала вона.

— Ти теж, — відповів він так просто, ніби це було очевидно.

Вона засміялась — несподівано для себе. Гучно. Щиро. Так, як давно не сміялась. І раптом відчула, що її більше не стискає зсередини. Що цей шум не тисне — він підхоплює.

Вони купили вуличну їжу й сіли просто на бордюр. Вона їла, обпікаючи пальці, сміялась, коли соус капав їй на куртку, і дозволила собі не бути акуратною. Не бути правильною. Не контролювати.

— Ти інша тут, — сказав він, дивлячись на неї уважно.

— Погана? — спитала вона напівжартома.

— Ні, — він похитав головою. — Справжня.

Це слово зависло між ними.

Справжня.

Мія відчула, як щось у грудях стискається — не від болю, а від надлишку. Від того, що її бачать такою, якою вона не завжди дозволяє собі бути.

Музика змінилась, стала повільнішою. Хтось почав танцювати просто посеред площі — незграбно, смішно, але з такою свободою, що Мія мимоволі затамувала подих.

— Ти не будеш, — сказав він.

Не як запитання.
Як твердження.

— Я не вмію, — відповіла вона.

— Тут ніхто не вміє.

Він потягнув її до себе — швидко, несподівано. Вона ледь не втратила рівновагу, впершись долонями йому в груди. Серце калатало так голосно, що вона була впевнена — він чує.

— Подивись на мене, — сказав він.

Вона підняла очі.

Світ навколо розчинився.
Залишився тільки він і ритм.

Вона рухалась невпевнено, сміялась, червоніла, але не зупинялась. Її тіло згадувало, як це — бути в моменті, не думаючи, як виглядаєш збоку. Він тримав її міцно, але не керував. Давав простір — і водночас не відпускав.

Мія відчула щось нове.
Не спокій.
Не комфорт.

Життя.

Коли вони відійшли трохи далі, у тихіше місце, вона важко дихала — від руху, від сміху, від переповненості.

— Ти в порядку? — спитав він.

— Так, — відповіла вона чесно. — Я... давно так не відчувала.

— Як?

Вона задумалась.

— Ніби я не ховаюсь.

Він дивився на неї уважно. Надто уважно. Але цього разу вона не відвела погляд.

— Світ не такий страшний, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла вона. — Просто іноді здається, що безпечніше не виходити.

— А іноді, — додав він тихо, — безпечніше жити.

Вони повертались додому пізно. Мія йшла, притулившись до нього плечем, і відчувала приємну втому — ту, що залишається після справжніх емоцій. Вона думала, що, можливо, світ не такий вже й ворожий. Можливо, вона просто забула, як це — бути серед нього.

Вона не помітила, як міцніше стиснула його руку.

І не замислилась, чому їй так важливо, щоб він був поруч саме тут. Саме зараз.

Мія прокинулась з відчуттям, ніби її витягли з води.

Повітря було надто щільне, ковдра — важка, тіло — тепле й напружене, ніби вона досі рухалась. У грудях тіснило не тривогою, а надлишком. Так буває після сміху, після сліз, після моментів, коли щось усередині різко розширюється — і ще не знає, як знову стати на місце.

Вона не одразу відкрила очі.
Слухала.

Дім був тихий, але ця тиша була іншою, ніж зазвичай. Не порожньою — наповненою. Ніби стіни ще пам'ятали вчорашній шум, музику, її сміх, чужі голоси, кроки. Ніби світ не закінчився за порогом, а зайшов усередину й залишив слід.

Вона повільно повернулась на бік.

Його не було.

Ліжко з його боку ще зберігало тепло, але простір уже був порожній. Мія відчула дивне поколювання під шкірою — не страх, не смуток, а щось схоже на падіння після польоту. Вона сіла, притискаючи ковдру до грудей, і спробувала зловити це відчуття, зрозуміти його.

Їй хотілось ще.
Не сну.
Не дому.

Того, що було вчора.

Вона підвелась і пішла до ванни. Дзеркало зустріло її іншою. Очі були яскравіші, щоки — трохи рожеві, губи — припухлі, ніби вона багато говорила, сміялась, дихала на повні груди. Вона провела пальцями по шиї, по ключицях, ніби перевіряючи: це справді вона?

Вона не пам'ятала, коли востаннє почувалась такою... відкритою.