Частина 3

Він пам'ятає холод.

Не як погоду — як стан.
Холод був усюди: у повітрі, у стінах, у тиші між словами. Він не завжди був різким. Частіше — рівним, терплячим, таким, до якого звикають. Таким, що перестаєш помічати.

Дім здавався великим, коли він був малим. Коридори — надто довгими, стелі — зависокими. Він часто зупинявся посеред кімнати й дивився вгору, ніби намагаючись зрозуміти, чи дивиться хтось у відповідь.

Іноді дивились.

Він навчився не ставити зайвих запитань рано. Запитання мали властивість зависати в повітрі, не отримуючи відповіді, або — гірше — викликати напругу. Напруга була небезпечною. Вона змінювала рухи, голоси, навіть запахи.

Коли напруга з'являлась, він ховався.

Не завжди фізично. Частіше — всередині.

Він сидів тихо. Слухав. Запам'ятовував. Вмів відрізняти кроки ще до того, як вони ставали чутними. Вмів по диханню зрозуміти, чи краще мовчати. Вмів бути зручним.

Це було важливо.

Любов не була чимось стабільним. Вона приходила хвилями — різко, яскраво, а потім так само різко зникала. За нею залишалось відчуття провини, навіть якщо він не розумів, за що саме.

Іноді його торкались занадто ніжно.
Іноді — занадто сильно.

Він не плакав. Не тому, що не боліло. А тому, що швидко зрозумів: сльози нічого не змінюють. Вони тільки роблять тебе видимішим.

Він не хотів бути видимим.

Ночами він лежав, дивлячись у темряву, і слухав дім. Дім теж дихав. Скрипів. Жив своїм життям. Іноді йому здавалось, що дім знає більше, ніж люди в ньому.

У нього були сни. Не завжди страшні. Частіше — дивні. У снах він біг, але не знав, від чого. Ховався, але не знав, хто шукає. Прокидався з відчуттям, що щось пішло не так, але не міг сказати що саме.

З часом він навчився прокидатись без шуму. Без різких рухів. Без звуку. Це стало звичкою.

Звички рятують.

Він рано зрозумів, що світ не ділиться на хороше і погане. Він ділиться на те, що болить, і те, що можна використати. Це було простіше. Це було чесніше.

Одного разу він побачив кров. Не багато. Але достатньо, щоб запам'ятати колір. Вона виглядала не так, як він уявляв. Темніша. Густіша. Реальніша.

Його не налякало.
Його зацікавило.

Він запам'ятав, як змінюються обличчя в такі моменти. Як страх робить людей чесними. Як біль знімає маски. Це було... пізнавально.

Він почав дивитись уважніше.

З роками він навчився бути тим, ким від нього хотіли. Це не було брехнею — радше адаптацією. Він відчував настрій кімнати, ще не зайшовши в неї. Підлаштовував голос. Погляд. Поставу.

Його часто хвалили за «зрілість».
Він не знав, що це означає, але кивав.

Усередині він залишався порожнім місцем, яке заповнювалось потребами інших. Іноді це було зручно. Іноді — необхідно.

Він навчився чекати.

Чекати — означало контролювати. Не все одразу, але достатньо, щоб вижити. Він не поспішав. Він знав: імпульсивні програють.

Йому подобалась тиша.
У тиші було легше думати.

Одного разу він зрозумів, що може дивитись довго. Людям це не подобалось, але вони рідко робили зауваження. Погляд змушував їх нервувати. Нервозність відкривала слабкі місця.

Він не знав, навіщо йому це знання. Просто збирав його. Про запас.

Іноді він уявляв, як усе могло б бути інакше. Не краще — інакше. Без напруги. Без постійного відчуття, що треба заслужити право бути поруч.

Але ці уявлення швидко зникали. Вони були непрактичними.

Він не вірив у випадковість.
Усе мало причину.

Навіть тепло. Особливо тепло.

Коли хтось торкався його по-іншому — не різко, не вимогливо, — він завмирав. Не від насолоди. Від настороженості. Добрі речі завжди мали ціну. Питання було лише в тому, коли її попросять сплатити.

Він навчився бути терплячим.

Терпіння було його найкращою рисою.
І його найбільшою зброєю.

З роками спогади стали нечіткими. Деякі обличчя стерлись. Деякі події втратили контури. Але відчуття лишились. Холод. Напруга. Очікування.

І ще — потреба.

Не бути самотнім.
Не бути слабким.
Не бути тим, кого можна зламати без наслідків.

Він не знав, ким стане.
Але знав, ким не хоче бути.

І цього було достатньо.
Поки що.

Він не пам'ятає, щоб у домі коли-небудь було по-справжньому тепло.

Не фізично — обігрівачі працювали, ковдри були товстими, вікна зачинялись щільно. Але тепло, яке не вимірюється температурою, там не затримувалось. Воно з'являлось уривками, ненадовго, і завжди з умовами.

Батьки були... різні.
Не в характері — у способах.

Один говорив мало. Коли говорив — повільно, рівно, без підвищення голосу. Саме це було найгірше. У тиші між словами накопичувалась вага, яка придавлювала сильніше за крик. Його погляд завжди був оцінюючим. Не злим. Не теплим. Пильним. Ніби він дивився не на дитину, а на проєкт, який постійно не дотягує до очікувань.

Інша говорила багато. Її голос змінювався залежно від настрою — від надмірної ніжності до різкої, майже колючої іронії. Вона могла обіймати занадто міцно, а за хвилину відштовхнути, ніби передумала. Її любов була імпульсивною. Непередбачуваною. Виснажливою.

Він ніколи не знав, якою вона буде сьогодні.

Їхні сварки не були гучними. Вони були тихими. Наповненими паузами, недомовками, зітханнями. Він чув, як слова обережно підбираються, щоб поранити точніше. Чув, як двері зачиняються трохи сильніше, ніж потрібно. Як посуд ставлять на стіл з надмірною обережністю.

Це були війни без вибухів.

Він сидів у своїй кімнаті й рахував тріщини на стелі. Вони з'являлись поступово. Маленькі. Майже непомітні. Спершу він думав, що вони нічого не означають. Просто дім старіє. Просто так буває.

Потім тріщин ставало більше.

Він вчився не заважати. Бути непомітним. Робити все правильно. Але «правильно» змінювалось щодня. Те, що вчора хвалили, сьогодні викликало роздратування. Те, що сьогодні ігнорували, завтра могло стати причиною довгого мовчання.