Частина 1

Мія

Мія прокинулась не від будильника.

Вона завжди прокидалась раніше за нього — ніби в тілі жила стара звичка не довіряти тиші. Будинок ще спав: годинник на кухні цокав надто голосно, батареї тихо потріскували, а за вікном вулиця тільки збиралася прокинутись разом з нею.

На грудях у неї лежав кіт.

Він був теплий, важкий і спокійний — так, ніби весь світ можна було згорнути в один клубок і залишити тут, під її долонями. Мія обережно провела пальцями по його спині й почула тихе муркотіння. Колись вона знайшла його під дощем — худого, наляканого, злиплого від бруду. Тоді, стоячи посеред холодної вулиці, вона вперше за довгий час відчула, що може щось врятувати. Відтоді кіт став її ранковим ритуалом, її доказом, що вона не зовсім одна.

Будинок був маленький, але затишний. Вона збирала його повільно, по шматках: диван, який купила з першої серйозної зарплати; стіл біля вікна у своїй кімнаті, за яким проводила більшу частину життя; полиці з книжками, які читала уривками між дедлайнами. Тут не було нічого випадкового. Усе було її — навіть недосконале.

До неї долинув запах кави з кухні.

Густий, м'який, з ледь відчутною корицею та кокосовим сиропом — саме так, як вона любила. Мія зупинилась у дверях на кілька секунд, не заходячи всередину. Вона завжди робила так — дозволяла собі побути в моменті, перш ніж він зникне.

Кіран стояв біля плити.

На ньому була стара темна футболка, трохи зім'ята, з підкоченими рукавами. Світло з вікна лягало на його профіль так, що він здавався майже нереальним — спокійним, зібраним, упевненим у кожному русі. Світло-русе волосся було трохи розкуйовджене після сну, і Мія подумала, що ніколи не втомиться дивитися на нього таким.

— Ти знову прокинулась раніше, — сказав він, не озираючись.

Не з докором.
Ніби просто констатував факт.

— Я не змогла заснути, — відповіла вона і підійшла ближче.

Кіран обернувся. Його погляд був теплим — таким, у якому вона завжди знаходила спокій. У цьому погляді зникав шум у голові, стиралися тривоги. З ним вона не згадувала, ким була змушена бути раніше.

Вона перевела погляд на стільницю.

Там стояла її улюблена чашка — та сама, з маленькою тріщинкою збоку. Колись вона сказала, що не хоче її викидати, бо тріщини роблять речі справжнішими. Кіран запам'ятав. І завжди наливав каву саме в неї.

— Сьогодні холодно, — сказав він, підсуваючи чашку ближче. — Але ввечері небо буде чисте.

Вона підняла очі.

— Зорі? — тихо спитала.

Кіран ледь усміхнувся.

— Якщо захочеш.

Вона завжди хотіла. Просто не завжди наважувалась сказати.

По її погляду він зрозумів, про що вона думає, і, прочистивши горло, м'яко перевів тему.

— Сьогодні буде важкий день? — спитав він, доливаючи каву з подвійною порцією кокосового сиропу й присипаючи корицею.

— Як завжди, — усміхнулась Мія. — Але я впораюсь.

Маркетинг був її стихією.

Вона любила цифри, графіки, логіку — у них було щось заспокійливе. Там усе працювало чесно: якщо зробила правильно — отримаєш результат. Якщо ні — просто спробуєш знову. Удень Мія працювала з дому. Вона сиділа за ноутбуком, розкладала думки по полицях, будувала стратегії. Робота заспокоювала її краще за будь-які слова.

Вона не помітила, як за вікном почало темніти.

Повідомлення від Дена з'явилось одразу, щойно вона взяла телефон.

Я йду до тебе. Не питай. Купив занадто багато солодкого.

Ден завжди з'являвся так, ніби відчував. Він був шумний, живий, трохи дитячий — і саме це рятувало.

Коли він прийшов, квартира наповнилась сміхом. Кіран і Ден голосно віталися, перебивали одне одного, і Мії інколи здавалося, що вони більше схожі на братів, ніж просто друзів. У такі моменти вона відчувала себе трохи зайвою — і водночас дивно спокійною.

Вони дивилися серіал, їли попкорн і солодке, сміялися над дурними жартами. Мія ловила себе на думці, що є люди, які тримають тебе на плаву, навіть не знаючи про це.

Пізніше, коли квартира знову стихла, Кіран забрав її за місто.

Вони стояли на холодній землі, загорнуті в один плед. Повітря було різке й свіже, і Мія дихала глибше, ніж зазвичай. Над ними розстелялося небо — темне, чисте, усипане зорями.

Вона притиснулась до нього плечем.

— З тобою я не боюся майбутнього, — сказала вона тихо, ніби боялася злякати цю думку.

Кіран мовчав кілька секунд. Потім обережно поцілував її в маківку.

— Я подбаю про тебе.

І в цю мить Мія була впевнена: попереду в них ще багато світла.

Вона не знала лише одного — деякі обіцянки дають не для того, щоб їх виконати.