ІЛЮЗІЯ ЩАСТЯ

Тривожна правда часто загрожує нашому благополуччю, а ілюзія спокою створює видимість того, що все добре. Але ось щось трапляється, спалахує як феєрверк і спалює нагромаджені роками тонни оманливих ілюзій. Залишається лише базова конструкція – душа. І ось питання: чи робить правда нас щасливими? Після історії з тіткою Марі я часто розмірковую про це. Тримаючи в руках звичну чашку кави, я сиджу на підвіконні, сховавшись під пледом і дивлюся, як грають в сніжки дітей. Мені здається, усе таке, як і в минулому році.  Насправді, світ став трохи іншим, а насамперед я сама…

* * *

- Марійко, ну ти не можеш хіба почекати? Ми ж здаємо квартиру в оренду, назбираємо тобі на адвоката.

- Наталю, ви будете збирати років зо три. Оренда копійчана, а гроші мені потрібні зараз.

- Навіщо тобі ці тяжби? Залишайся тут, поки не вирішиться що-небудь.

- Наталю, я хочу дивитися на творіння Гауді та Рафаеля, а не на грунтову дорогу під вікном. Нудьга!

Голоси за столом долинали неначе здалеку. Господиня і тітка знову сперечалися про продаж квартири. Голос господині був ниючим. Голос тітки –різким. Хоча я і прив'язалася душею до цієї сім'ї, зараз вони нагадували мені героїв мильної опери, а сцена суперечки з квартирного питання повторювалася день у день.

Що я тут з ними роблю? Узагалі теж, що і зазвичай, – досліджую. Я люблю науку, люблю дослідження. Мені з дитинства подобається тиша бібліотек, де найгучніший звук – шелестіння сторінок за сусіднім столом. Зараз це моя професія.

Незважаючи на всюдисущу інтернетизацію світу та міф, що в мережі можна знайти все, ми, учені, як і раніше, продовжуємо користуватися таким архаїчним інструментом, як бібліотеки. Архіви в провінційних містечках –джерело для вузьконаправлених досліджень з історії. І ось необхідність нового наукового пошуку привела мене в кінці літа до містечка, де я писала свою першу наукову роботу десять років тому, – туди, де починалася колись моя дослідницька кар'єра.

* * *

Наталя Станіславівна – мені вона дозволяла називати її просто Станіславівна – постарішала. Вона все ще була високою і повнотілою. Однак її рухи стали повільнішими, фігура розпливлася і стегна займали ледь не пів кухні. Господиня вже не фарбувала сиве волосся, збираючи його в жмут. Через слабкість зору постійно носила окуляри, а коли знімала їх, вони бовталися в неї на грудях на старому шнурку.

Єдине, що не змінилося за ці роки, це її пиріжки. Ніде й ніколи я більше не їла таких геніальних пиріжків! Якось я намагалася куховарити сама за її рецептом, але при цьому відчувала себе жалюгідним плагіатором – моя випічка ніколи не виходили такою рум'яною і хрусткою.

Іноді я думаю, що хотіла б мати таку бабусю, як Станіславівна. Моя бабуся теж нічого – вона професор і лише нещодавно пішла на пенсію з наукового інституту. Замість пиріжків вона пригощала мене в дитинстві принесеними з університетської їдальні канапками. Господиня ж часто вставала до світанку, щоб поставити тісто на пироги, які любили й обидві її дочки, і постійні квартирантки.

Колись Станіславівна полюбила мене за порядність, з якою я вносила квартплату, а також за відносну акуратність в кімнаті. Я не дуже хазяїновита в цілому, але вважаю правильним підтримувати порядок, живучи в чужій квартирі. Через роки, коли я зателефонувала й запитала, чи є вільна кімната, необхідна мені у творчому відрядженні на кілька тижнів, господиня без зволікання погодилася мене прийняти.

* * *

Життя Станіславівни проходило в чіткому повільному розпорядку. Вранці вона вставала першою, готувала сніданок для улюблених доньок, а останнім часом і майбутнього зятя. Більшу частину дня вона проводила на кухні, де незмінно стояла засклена фотографія покійного чоловіка. Кожні кілька днів Станіславівна протирала скло та цілувала портрет. Розкочуючи качалкою тісто або змішуючи ягоди для начинки, вона любила розповідати про чоловіка. Вони обоє виросли тут, у цих двох старих, післявоєнної споруди, квартирах. Підлітками зустрічалися на майданчику або під під'їздом. Робили це таємно, хоча про їхній роман знав весь будинок. За розповідями доньок, господиня обожнювала чоловіка, хоча самі дівчата його майже не пам'ятали.

Після обіду господиня займалася прибиранням, відпочивала, відвідувала сусідок або розмовляла по телефону з родичами з півдня. Під вечір вона знову ставала за плиту, йшла до магазину або займалася перештопуванням старих речей. Викидати речі вона вважала великим злом. Станіславівна постійно носила свій улюблений фланелевий халат – сірий з великими трояндочками та широкими вилогами в шиї. Узагалі-то у неї таких халатів було два. Один, місцями вицвілий і залатаний, вона носила близько двадцяти років, а другий, такого же забарвлення і крою, купила пізніше на розпродажу й зберігала для особливих випадків. Їй подобалися великі кишені, в які можна складати насіння і ключі. Вона виходила в ньому поливати квіти у дворі, а потім сиділа на лавці біля під'їзду, обговорюючи із сусідками останні новини містечка. Після дев'ятигодинної вечірньої програми по телевізору господиня незмінно лягала спати.

* * *

Архітектура старого двоповерхового будинку була така, що на кожному поверсі було тільки по дві квартири. На другому поверсі обидві квартири належали Станіславівні. Одна дісталася їй від батьків, інша – від батьків чоловіка. У великій, трикімнатній, жила вона сама з доньками. Меншу здавала квартиранткам. Зараз у маленькій квартирі жили я і тітонька, сестра покійного чоловіка господині. У кожної з нас була окрема кімната.