8.7. Корова

А таки щось із цією коровою було не те.

Вона мала стояти у відділенні передзабійного утримання до завтрашнього ранку. У цей час тварин не годували, тільки давали воду - коли будуть виймати нутрощі, потрібно, щоб кишківник був порожнім, у іншому разі його вміст може зіпсувати м’ясо.

Але тільну корову мучив голод.

 Коли Нінка увійшла в відділення, руда повернула до неї морду і мукнула, неначе застогнала; величезні боки були такі розперті, що здавалося, шкіра от-от лусне.

- І хто ж це такий безсердечний здав тебе на м’ясо? - звично байдужа до страждань худоби, цього разу Нінка поспівчувала. - Але ж ти й красуня! Дай-но хоч погладжу.

Підійшовши до корови впритул, вона простягнула руку і почухала її за морду; корова вдячно мукнула, заплямкала губами, потягнулася до Нінки і, висолопивши довгого язика, стрімко лизнула по обличчю.

- Ой, не треба, - зареготала Нінка. І в тут ж хвилину мало не заплакала, так їй шкода було тварину. - Хіба не можна було комусь продати? - пробурмотіла сама до себе. - Така гарна корова, молода, здорова, знайшлася б якась господиня, і купила б на молоко, он яке вим’я.

Наче розуміючи, про що говорить Нінка, корова ствердно похитала головою і знову потягнулася до неї з поцілунком.

- Ну досить. І що ж це таке зі мною? Все, вибачай, корівко, але нічим допомогти тобі не можу. Нехай цей гріх, - показала на розбухлий вагітний живіт, - буде на твоїх господарях.

Усю ту ніч Нінка не спала.

Перше, що хвилювалась за доньку. Хай там як і що б вона не робила, але долі і на коні не об’їдеш, не марно хтось сказав.

 Оленка була вагітна, у вісімнадцять років!

Але Нінка нізащо б не посилала її на аборт і знала, що робити - нехай Оленка народить, дитина підросте, а потім вони дадуть лад з навчання і всім рештою, разом. Бо батько...

- Ці чоловіки, немає на них надії, у цьому я переконалась, - сказала вона Оленці.- Ну то й нехай.

- Але ж ростити дитину доведеться в кімнаті гуртожитку, де нам і двом тісно…

- То що ж робити?

Відповідь прийшла над ранок, коли Нінка нарешті провалилася у міцний сон. Здавалося, щойно склепила повіки - а вже треба вставати.

- А таки купимо ту хату, - сказала вона Оленці за сніданком, кліпаючи запаленими очима, у які мов понасипали піску.

- Може, краще квартиру?

- Хата під містом, півгодини їзди машиною. Туди постійно ходять маршрутки. І по ціні підходить, ще й на ремонт залишиться. У нас буде своя земля, а для дитини це те, що треба.

- Гаразд...

На роботу вона приїхала майже вчасно, забійники якраз готувалися приймати худобу.

Ще звечора, взявши контрольний аналіз, тваринам ввели заспокійливе, і вранці, провівши санітарне чищення - помивши теплою водою, їх мали вести у забійний цех. Після оглушення на ноги корів накладали путові ланцюги й за задні кінцівки підіймали за допомогою електролебідки на підвісну лінію, переміщуючи до місця знекровлення. При цьому у тварини все ще мало битися серце.Після знекровлення відокремлювали шкіру від туші й тільки за годину робили розтин.

- Першою візьмемо цю, червону, - Пашка показав Нінці на тільну корову, що покірно чекала своєї черги, стоячи в загоні. Більшість корів лежали, але вона мужньо тримала свою вагу на ногах, скоса поглядаючи у бік людей та мукаючи.

- Але так шкода...

- Коли шкода, то можеш викупити за ціною м’яса, - пожартував забійник. - Поставиш у квартирі і будеш доїти.

- А знаєш, це непогана думка.

Хатину вона купила того ж дня.

 Корову перевезла туди увечері наступного і поставила у невеличкий хлівчик, що раніше слугував за літню кухню. Зосталась ночувати. А вранці уперше за всі роки Нінка не з’явилась на роботі: мусила приймати пологи у корови, яка привела двоє гарнесеньких телят - бичка й теличку.

- Мамо, вибач, але з тобою діється щось ненормальне, - Оленка була в шоці, коли добралася до їх нового помешкання на маршрутці. - І що ми будемо із цим усім робити?

- Як що? Заберемо з села бабусю, досить їй там нудьгувати самій у хаті. Нехай понаводить порядки, й нарешті займеться улюбленою справою.

У той час Людмила Борисівна уже рік як сиділа вдома - вийшла на пенсію достроково, відпрацювавши у школі двадцять п’ять років, більше вчителювати не хотіла, здавали нерви. Але що робити далі не знала, і почала повільно сповзати в депресію. От Нінка і вирішила одним пострілом убити двох зайців.

- Навіть трьох! - бігаючи від хліва й до хати то з відром, то з хлібом, пояснювала вона доньці. - Тепер у нас є власне просторе житло, корова врятована, і бабуся буде поряд. Гарно ж я вирішила?

- Зосталося вмовити бабусю.

- Уже вмовила.