7.9. Так вирішила Олена

Олеся народила дівчинку, і щасливий Аркадій вирішив подарувати дружині машину.

- Я записав тебе до автошколи, щойно одужаєш, будеш вчитися кермувати.

Він поклав їй в долоню ключі.

- Ні, ні за що! – злякалась Олеся. – Мені того не потрібно, забери.

- А й справді… якщо боїшся, найму для тебе водія.

- Куди я з ним буду їздити? Навіщо?

 Минуло дванадцять років.

Незважаючи на те, що тепер вона могла дозволити собі майже все – салони, розкішний одяг, розваги, подорожі, Олеся безвилазно сиділа вдома. Коли потрібно було йти у гості чи на прийоми, хоч і одягнута у брендові речі, жінка скрізь почувалася невпевнено і тільки й чекала, аби можна було повернутися назад до свого будинку.

Приймаючи гостей, Олеся ніяковіла і не могла видобути із себе й слова. Живучи в розкоші й достатку, набрала ваги та роздобріла, а за улюблену розвагу мала перегляд серіалів.

- Ніяк не можу звикнути, що біля тебе ця тупа курка, - щоразу бурчала Настя, навідуючи брата. - Ти тільки поглянь, у що вона перетворила колись такий красивий дім.

- Олеся тут господиня, це її володіння, - віджартовувався Аркадій.

- Та яка з неї господиня? Ох, побачила б усе це Олена, знову лягла б у труну.

- Звичайно, ніхто не зможе замінити Олену, - зітхав Аркадій. – Зате Олеся подарувала мені доньку, і вже тільки за це я буду вдячний їй до кінця життя.

- А як на мене…

І що було робити із цими балачками?

 Аркадій був щасливий.

Тепер він керував великим бізнесом, вдома на нього чекала дружина й донька, для яких він заробляв гроші.

А ще - народилася онука.

Поважний, у літах чоловік, він не мав часу нудьгувати.

Але найбільший сюрприз Аркадій отримав на своє семидесятиріччя.

Коли у вітальні зібралися гості, Олеся довго відмовлялася до них виходити.

- Люба, невже не вип’єш келишок за моє здоров’я? – припрошував дружину Аркадій, коли вона нарешті сіла за стіл.

- Не можу…

- Твоя дружина занадто скромна, - підморгувала Ірина. – Випий, Олесю, від скляночки вина тобі нічого не буде.

- Ні.

- Може, ти нездужаєш? – захвилювався Аркадій.

Схилившись до його вуха, Олеся прошепотіла:

- У нас скоро буде дитина. Тому нехай ніхто не заставляє мене пити спиртне.

- Справді? – вибачившись перед гостями, Аркадій відвів дружину до іншої кімнати. - І коли ж це має статися?

- За три місяці…

- Так скоро? Чому ж ти до цих пір мовчала?

- Боялася… та й соромно, мені вже сорок років.

- Ото дурненька, - обійнявши Олесю, Аркадій хапливо обцілував її щоки, вуста, чоло. А потім, ставши на коліна, припав обличчям до живота, завмер.

 – А й справді… я ж уже майже як півроку не бачив тебе роздягненою, моя ти скромна та соромлива.

І так Олеся жила – немов вареник у маслі купалася, а тепер чоловік оточив її ще більшою турботою. Полишивши всі справи, вони поїхали на відпочинок за кордон, потім Аркадій щодня особисто відвозив дружину на спеціальні заняття для вагітних і вчився робити масаж, кухарка готувала для господині корисні страви, а найняті майстри терміново облаштовували дитячу кімнату.

- Та я як знову народився, - радісно ділився Аркадій новиною із Настею. – У мене буде син, син, Насте! Я маю фото з УЗД! Він такий крихітний…

- Це в тебе старечий маразм, - вилила на його голову відро холодної води сестра. – Який син, яка дитина? Опам’ятайся, тобі вже сімдесят років! Та наш батько у такому віці мав три інфаркти, а ти – дитина…

- Я ж тобі кажу, моя Олеся вагітна.

- Може й вагітна, я не сумніваюся, тим більше, у тебе є те УЗД, але чи та дитина твоя, от у чому справа.

- Для чого ти так?.. – у Аркадія тривожно забилось серце, не від того, що він підозрював свою дружину в невірності, йому було образливо і боляче за сестру, яка так і не змогла змиритися із його щастям.

- Ти сам подумай – молода й здорова жінка, вгодована, розкішна - і ти? Та схаменись і гарненько потруси її, нехай зізнається, із ким волочилась і від кого нагуляла байстрюка.

- Сестро, Олеся без мене не виходить із дому, ти ж її знаєш, а потім…

Він кинув слухавку і потягнувся за склянкою води.

Відсвяткувавши бучні родини, Аркадій таки провів експертизу ДНК.

- Не для себе, - пояснював він Олесі, - то для всіх тих, що пащекують за моєю спиною, і найперше – для Насті. Вкладу той папірець у рамочку та й почеплю на стіну.

- Е ні, - хитала головою Олеся. – Мені начхати, хто що каже, а от що подумає наш син, як виросте?

У чергові роковини від Олениної смерті Аркадій узяв із собою на кладовище сина.

- Ось поглянь, моя кохана, - тримаючи хлопчика на руках, зі сльозами на очах звернувся чоловік до портрета вишуканої красуні – художник на могильному камені зобразив його дружину, наче живу, - у мене є син… у нас. Дві доньки і син, як ми й хотіли… Чуєш? Наш син. Я так довго на нього чекав, - і розридався.