7.6. Так вирішила Олена

- А що? Коли вона була не проти, то хіба це гріх? – наче виправдовуючись за свій необачний вчинок перед другом, наступного ранку присоромлено бурмотів Аркадій.

- Та перестань. Дорослий дядько, скоро шістдесят, а лепечиш, немов зелений хлопчик. Ну, переспав із молодичкою, значить, козак ого-го.

- Та якось незручно… ми ж майже не знайомі. І дівчина ще молоденька.

- Олеся - наша посудомийка. Бідося ще та - двічі була розлучена, обидва чоловіки п’яниці, - у голосі Олега чулася зневага. - Тепер живе із матір’ю й  донькою. Жінка вона вільна, непретензійна, так що коли є охота – порозважайся.

- Ні, це все неправильно.

Проте Олеся до нього прийшла сама.

Коли Аркадій вечеряв, неначе їй щось було потрібно, забігла до зали, повільно пройшла поряд, посміхнулася, кивнула головою.

Аркадій зніяковів – усе життя він був зразковим сім’янином, не мав іншої жінки, крім Олени, а тут – якесь худесеньке миршаве дівчисько, стан такий, що можна обхопити пальцями однієї руки. Непримітна, несмілива, непоказна, але ж…

І цієї ночі вони знову заснули вдвох.

Незважаючи на тендітність, Олеся була палкою коханкою, поряд із нею він почувався справжнім чоловіком.

- Може, тобі щось треба? – помітивши вранці, яка старенька та запрана на ній білизна, несміло запропонував Аркадій.

 Олена після того, як на них впали гроші, спала тільки в шовках й мереживах, такого нужденного одягу він вже давно не бачив.

Сказав Аркадій і злякався, що жінка за це образиться. Але вона швиденько зблиснула очима й не посоромилася попросити:

- Може… якщо не шкода, то дасте на подарунок для моєї доньки.

- Який подарунок?

Олеся облизнула вуста.

- Моя Марічка давно вже просить нову сукенку, а я ніяк не можу відкласти із зарплати. Бо то треба мамі ліків купити, то витратитись на їжу…

- Сукенку?

 Збираючись повертатися додому, Аркадій вирішив попрощатися з Олесею. Щось тягнуло його до жінки, хотілося побачити, де вона живе.

Спитавши адресу, під’їхав до місточка, перейшов по стежці, із подивом оглянув перехняблений дерев’яний хлівчик.

 Відчинивши скрипучі двері та ледве не розбивши об низький одвірок голову, увійшов Аркадій до хати, яка всередині була ще менша за найменшу спальню у його будинку, роззирнувся. У темній кімнаті негарно тхнуло ліками й несвіжим тілом. У кутку на єдиному ліжку лежала стара жінка, напроти стояв диван, застелений картатим коцом, в кутку – невеличка шафа, на заставленому посудом та недоїдками столі - електрична плитка, біля неї, одягнута в лахміття, готувала Олеся. Побачивши Аркадія, вона густо почервоніла й кинулася відчиняти шибку у крихітному маленькому віконці.

- І як ви тут всі разом живете? – зітхнув Аркадій.

- А знаєте, нам добре, - хрипко закаркала із ліжка жінка. – Тісно, але ніяка злидня не б’ється і не вигонить. Бо мій покійний, смоли б йому в горло, був гірким п’яницею, і обидва зяті такі ж самі.

- Я вам дуже співчуваю.

На якусь мить в кімнаті запанувала гнітюча тиша, а потім хвора вибухнула брудною лайкою.

- Усі вам, чоловікам, треба одного! Задурите жінці голову, всядетеся на спину, спустите ноги, і поганяй. Ууууу, безсовісні, ніякого добра від вас немає, одне горе.

- Мамо, не треба, - спиняла її Олеся. – Це Аркадій, познайомся.

- Що, черговий йо-йо-йо? - жінка вжила міцне слівце, від якого в Аркадія вся кров шугнула до обличчя.

- Не говори такого…

- А не дай Боже понесеш? Ще ця висмоктує з мене останню кров. Вітер у тебе в голові, Олесю. Кому не лінь обтирають об тебе ноги.

- Вибачте, може, я чимось… - почав Аркадій. Та хвора голосно закашляла і замахала руками.

- Чого приперла його до хати? Ще мало тобі сорому? А ти? Хто ти такий?

- Ходімо, - прошепотіла Олеся, тягнучи його за руку.

На вулиці Аркадій несміло всунув їй до рук конверта з грішми.

- Ось, вибач, що так сталось, - пробурмотав, - візьми, купиш дитині гостинця.

А вона й не думала відмовлятися.

- Дякую вам, приїжджайте до нас іще, я буду чекати.

- Прощавай, Олесю.

Після поїздки до Закарпаття Аркадію покращало. Він знову взявся до справ, купив новий автомобіль, почав перебудовувати баню.

 А тут ще й Даринка приголомшила новиною:

- Таточку, я виходжу заміж.

- А не зарано?

- Мені вже вісімнадцять років, і… у нас із Володею буде дитина, я вагітна.

- От би зраділа мама…