7.5. Так вирішила Олена

Олену ховали у день її 55-ліття, і всі приготовлені страви були подані гостям – тільки уже не як святкові, а поминальні.

- Була гарною господинею.

- Чудова мама.

- Вміла підтримати в біді.

- Як же її любив чоловік…- чулося звідусіль.

Увесь наступний рік Аркадій змагався з нестерпним душевним болем, майже закинув справи, закрився у будинку, і тільки Дарина могла час від часу вивести його із важкої задуми.

Кілька разів чоловік пробував пити коньяк, який у великій кількості залишився після Олени, але це не приносило жодного полегшення, напроти – наступного дня у нього скажено боліла голова.

- Може, я візьму академвідпустку, аби побути з тобою? – запитувала Дарина.

Вона вже навчалася у виші, але щовихідних приїздила до батька.

- Ні, не потрібно кидати навчання, - відмовляв доньку Аркадій.

- Тобі важко самому поратися по господарству.

 - Що ти, я добре справляюся. Просто … сумую за мамою. Але це з часом мине, мабуть…

Іноді наїжджала Настя, бралася порядкувати, але розвіяти нудьгу брата їй було не під силу.

Роковини за Оленою робили вдома.

Дарина пропонувала батькові звільнитися від турбот. Але він уперто наполягав:

- Твоя б мама не схвалила ресторану.

- Роби, як знаєш.

Тож навіть столи для гостей були накриті в дворі, неначе у той останній вечір.

Відклавши справи, на поминки приїхав також Олег – кум та товариш ще зі студентських років, тепер він мав кілька оздоровниць на Закарпатті, активно розвивав туристичний бізнес.

- Справи йдуть вгору, - ділився він з Аркадієм. – Але катастрофічно не вистачає на все часу.

- Бізнес… Усе це дурниці. Зараз я шкодую про кожну витрачену хвилину, яку ми провела нарізно з Оленою… Може, коли б я вділяв дружині більше уваги. Я ж так її кохав… А тепер всьому кінець, моє життя не має сенсу. Коли усе це закінчиться?

- Співчуваю, друже, і пам’ятаю, яка між вами була любов, - зітхав Олег, обіймаючи Аркадія за плечі. – Але ти ще молодий, тому бери себе в руки і повертайся до життя. Гляди, як постарів та осунувся тільки за цей один рік.

- Постарів…

- А якби тебе таким побачила Олена?

- Такої жінки, як моя Олена, більше не буде, - не соромлячись звернених на нього поглядів, голосно заплакав Аркадій. – Тільки вона одна розуміла мене з півслова, уміла навести лад у домі, була красунею. Вона…. Вона - моя дружина.

- Але її більше немає…

- Більше немає! Цей дім без Олени навіки спорожнів!

Сумне це було видовище – дорослий чоловік ридав за столом, неначе хлопчик, і годі було комусь його вгамувати.

Коли Аркадій нарешті заспокоївся, Олег попросив:

- А поїдьмо на деякий час зі мною. Тобі конче потрібна зміна місця, так люди здебільшого й рятуються від горя або нудьги.

- Ні, їхати кудись без Олени немає сенсу.

- Повір, тобі відразу ж покращає.

- Мені не кращає навіть від ліків. Я дуже стомився, піду приляжу…

- Ні, я не дам тобі пропасти, ходімо хоча б пройдемося вулицею?

- Дядьку Олеже, - втрутилася Даринка, - дайте татові спокій. Невже ви не бачите, що він геть обезсилів?

Все ж, прощаючись із Аркадієм, Олег взяв із нього обіцянку.

- Чекаю в своєму готелі за тиждень. Якщо не приїдеш, змушений буду кидати справи за кордоном і їхати по тебе.

- Ов-ва..

 - А це принесе мені чималі збитки, і тоді матимеш справу із моєю жінкою.

- О, не хотів би я потрапити під її гарячу руку.

- Номер уже зарезервовано, на це число, -  Олег простягнув аркуш паперу.  

- Не знаю, чи здужаю…

- Ну, тоді мені доведеться розоритись. Квиток на літак туди й назад, зірвані угоди, сам розумієш.

- Гаразд… я подумаю.

- Відмовою ти мене дуже образиш і створиш купу проблем.

Пообіцявши, Аркадій все ж таки не був до кінця впевнений, що поїде на відпочинок.

І тільки тривожне відчуття обов’язку спонукало його за тиждень сісти за кермо автівки та вирушити в інший кінець країни.

Гори зустріли його пишністю соковитої й свіжої зелені, прохолодою бурхливих потоків, трохи розрадивши зболілу душу. Поселившись у дерев’яному будиночку зі всіма зручностями, Аркадій вирушив увечері до місцевого ресторану. Його зустрів там Олег.

- Але ж ти мав бути за кордоном, – здивувався Аркадій.

- Аби я поїхав та не зустрівся з найкращим другом? Ти навіть не уявляєш, яка це втіха бачити тебе тут.

- Навіщо тоді було дурити?

- А як по-іншому витягнути тебе із дому?

Сівши за стіл, давні друзі пригощалися до півночі – смачна карпатська кухня: пампушки, вареники, печеня, гриби, риба, коржі та пундики, а ще – різні наливки та напої, сп’янили Аркадія так, що він навіть пішов до танцю.

Під веселі музики, вигупуючи каблуками по дерев’яній долівці, чоловік на деякий час забувся і за своє горе і про роки, що посріблили скроні.

Якоїсь миті помітивши худеньку невеличку дівчину, що проходила повз із рушником в руках, Аркадій підхопив її в обійми та закружляв.

Дівчина і не пручалась, розгонисто розреготавшись, пішла у танець.

Коли музики стихли, чоловік галантно поклонився.

- Дякую, що не відмовили, - чемно подякував незнайомці.

Аж тут підоспів Олег:

-  Олесю, можна тебе запросити за наш за стіл?

- А й не відмовлюся.

Чомусь того вечора закарпатські вина смакували йому краще, аніж коньяк, куди й поділися турботи, потанцювавши з Олесею ще кілька танців, Аркадій повів її на ніч до свого гостьового будинку.