6.5. Любі наворожила ворожка

Більше вона не могла там зоставатись. Допрацювавши рік, так і не зустрівши своєї долі, Люба поїхала назад додому. Тепер мала гроші, тож трохи опорядила дворище, купила гарного одягу, взуття, і скоро зустріла хлопця, який запропонував їй вийти заміж. 
Андрій був приїжджий. Поранений на війні, він мав важку хворобу легень. Коли досить полежав по лікарнях, йому порадили змінити клімат, от він і прибився до села, пішов тут на роботу.
 Розписавшись у сільраді, молоді почали вони жити у Любиній хатинці. Скоро у них народився син. Великої любові поміж ними не було, усе як у всіх. І коли за кілька років Андрій помер, Люба не дуже й побивалась.
Син виріс, вступив до військового училища. А вона в неповних сорок років зосталася у хаті сама. Усе, що заробляла, витрачала на сина – купувала йому гарний одяг, давала гроші з собою, щоб був не гірший від інших. Коли й траплялася зайва копійка – бігла до Ощадкаси і клала на книжку.
-  Колись буде для сина, - казала несміливо касирці.
 Сама ж і далі ходила в тому, що було, їла, що виростила на городі й у хліві.
-    То ти ж іще молода, - якось дорікнула сусідка, старенька вже бабця, яка колись відправляла її шукати долі на Донбасі. – Чому постійно ходиш у латаному лахмітті, в цій старій хустці? Геть себе занехаяла.
-    Для кого мені вбиратись? – знизала плечима Люба.
-     Якби дивилася за собою, краще їла та чепурилась, може, іще б зустріла якогось гарного чоловіка, і вийшла б заміж. А то, гляди, так і постарієш сама у хаті.
-    Я й так стара. 
-    Та що ти таке кажеш?  От доживеш до моїх років, тоді й зрозумієш, що то таке старість. 
-    Мені нікого не треба, я живу для сина.
-    Схаменись, Любо,  у тебе ще все життя попереду. Син колись ожениться й поїде від тебе назавжди, а ти зостанешся.
-    Не морочіть мені голови!
І хоч Люба й далі ходила у латаних спідницях й ніколи не стриглась по-модному, не фарбувала губи й не напахчувалась духами, якось у неї з’явився залицяльник.
Високий чорнявий чоловік приїхав в село в командировку, і замість гуртожитку при заводі поселився у своєї далекої родички, що жила недалеко від Люби. Кілька разів вони зустрічалися біля вуличної криниці, Борис допомагав Любі тягнути воду. А якось заніс аж до порогу.
-    Ну все, дякую,- вона майже видерла у нього з рук відро, коли побачила, що намірився занести в хату. А сама – розчервонілася й розхвилювалась, щоки вкрилися рум’янцем, очі зволожились.
- Зачекай…
- Йдіть собі, - Люба швидко сховала довге пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.
-    А, може, запросиш на вечерю?
-    Хочете наробити мені на старість сорому? – Люба швидко кинула поглядом по вулиці – чи ж ніхто не бачив, розгублено посміхнулась.
Коли Борис пішов, вона забігла в хату; замкнула за собою двері на засув, бухнула повним відром біля порогу, аж вода вихлюпнулася на долівку, - і мерщій до старого потрісканого дзеркала. 
Скинула Люба хустку, розпустила довге волосся, розщебнула верхній ґудзик старого піджака, що зостався від покійного чоловіка, ковзнула рукою по шиї.
А я ще гарна, - піймала себе на думці, заглянула до дзеркала - і засоромилась, заплющила очі, впала на стілець. – Ні, у мене син. Та й… що скажуть люди.
Але Борис не відступав. То приніс сусідці букет троянд – нечувана дивина, квітів Любі ніколи в житті ніхто не дарував, то втиснув у долоню барвисту коробочку парфумів.

Сина не було вдома півроку. Приїхав, а мати розцвіла – підстригла волосся, зробила завивку, розправила плечі; все інше – як і завжди: старе плаття , туфлі розтоптані, штопані рейтузи, батьків піджак.
-    А це ти де взяла? Що, невже купила? – дуже здивувався й насупився син, коли побачив нову гарненьку жіночу сумочку, що стояла на стільчику біля материного ліжка; всередині лежали парфуми. – Певно, дорога…
-    Та ні, що ти, - почала оправдовуватися Люба – син ще може подумати, що вона розтринькує гроші, замість віддати йому, – це … подарунок.
-    Невже? І хто ж це так для тебе розщедрився? Річ, бачу, дорога.
-    Синку… Ти тільки правильно мене зрозумій. Не подумай нічого такого.
-     Продовжуй, - син зацікавлено придивився до матері; а вона стояла перед ним, немов школярка, присоромлено опустивши додолу очі та склавши на грудях руки.
-    Мені цю сумочку подарував дядько Борис. 
-    Це ще хто такий?
-    Дядько Борис дуже хороший чоловік. Він самотній вдівець. Живе в Умані. Кличе мене заміж.
-    Тебе? – синове чоло спохмурніло, губи скривились в зневажливій усмішці. – Мамо, не ганьбись. Подумай, скільки тобі років. Який ще в твоєму віці заміж? Ти для цього вже стара.
-    А й справді, - зітхнула Люба і підняла на сина очі, щоки почервоніли. – Я теж йому таке казала. Та він причепився, кличе мене з собою, каже, що в нього в Умані є квартира, гарна робота, він начальник. Каже, покидай цю хату та переїжджай до мене.
-    І що, ти дала згоду? 
- Та от…. Думаю…
- А ти взагалі подумала про мене?
-    Та ні, я йому так і сказала: у мене є син, я маю спочатку поговорити з ним.
-    Ото діла. Сумочка… - покрутивши в руках, син вийняв коробочку, понюхав. – Ніколи б такого не подумав.
-    Та… вибач, забудь.

Коли син поїхав, Люба, сховавши сумочку під фартух, віднесла її до сусідки, тієї, в якої квартирував Борис.
-    Коли приїде, то віддасте. І ще, - зам’ялася, - перекажіть, щоб до мене більше не заходив.
Та Борис ще кілька разів навідувався в село й усе намагався переконати Любу поїхати з ним. Тільки ж вона затялась: мені заборонив син.
Згодом його родичка розповіла: Борис таки знайшов собі жінку, вони вже й розписалися.
-    І чому ти його віднадила? Такий хороший чоловік – спокійний, не питущий, жила б, як у Бога за пазухою.
-    У мене син, як я можу його зганьбити?
-    Та хіба ж це ганьба, щоб жити в парі?

Минуло багато років. Любин син став військовим, одружився. Він ніколи не жив на одному місці, його постійно кудись переводили, і до матері навідувався рідко.  
Вона ж так і звікувала сама.
-    Бо я тоді думала, що сорок років – це дуже багато, старість. Аж ось тепер тільки й зрозуміла, що то навіть була ще не половина мого життя, - розповідала Люба своїй молодій сусідці, тримаючись за штахети поморщеною рукою. – Син помер, невістка хвора, онуки мене й не дуже знають. Кому я тепер треба? Бо що казати, цієї весни мені стукне дев’яносто шість! Бувало, лежу вночі й міркую, а як би я жила, коли б згодилася вийти заміж за Бориса? Жила б тепер десь в Умані, ходила б у Софіївку, виглядала б із балкона. Тільки ж бач, правду казала та московка Ксеня: мабуть, то мені на роду було написано - не мати пари.