6.4. Любі наворожила ворожка

І треба ж такому статись! Наступного ранку, коли йшла на роботу, раптом зустріла на собі здивований і пильний погляд парубка. Придивилася – це ж той, від кого взяла слід. А вона й не знала, як його звати. Спокійно пройшла мимо, а коли озирнулася – він все ще дивився, не зводив із неї очей.
Ото напасть, - подумала Люба. – Він зовсім не красивий. Треба було хоч вибирати.
Увечері не стрималась, і розповіла про все дівчатам, детально описала хлопця.
-    Та це ж Іван, - сплеснула руками Настя. – Ти приворожила Івана? У нього є дівчина, Югина.
-     Тобі, Любо, здалося, то був хтось інший, бо не поміняє Іван Югину на тебе, між ними давно кохання.
-    То й добре, - буркнула Люба, похмуро зиркнувши на дівчат. – Тільки даремно віддала ворожці три рублі.
- А чому вона тебе навчила, зізнавайся, - а ті вже почали чіплятися із розпитуваннями.
- Та… не варт.
- Цікаво! Любо, розкажи.
- А що коли таки хтось інший, і ворожба не подіє?
- Чому ж не подіє.
- Ворожка казала мовчати, бо бути біді.
Тепер дівчата притихли – усі, як одна, були забобонні.

Розчаровано зітхаючи, вони готувалися спати, як раптом хтось тихесенько постукав у шибку.
-    То мій Василь, - радісно скинулася Настя. – Навіть заснути без мене не може, піду хоч поцілую.
-    Йди-йди!
- Можеш гуляти до ранку.
Дівчина майнула довгою косою – а вслід їй посипалися жарти.
Та за хвилину Настя повернулася і здивовано поглянула на Любу.
-    Любо, це до тебе, - хмикнула вона. – Іван.
-    Який Іван? – Люба здивувалася не менше за неї.
-    Та ж той, якого ти приворожила, Югинин.
-    І… що йому від треба? Що казав?
-    Просив, чи не могла б ти до нього вийти.
-    Я?.. – вся кров разом шугнула Любі у голову. – Ні, я не піду, - запручалася вона. – Скажіть, що я вже сплю.

Так вона й не вийшла того вечора. Але наступного ранку Іван сам чекав її біля порогу.
-    Привіт, - якось криво усміхнувся, неначе був їй щось винен. – То тебе звати Люба?
-    Люба, - буркнула у відповідь, і аж здригнулась, таким некрасивим здався їй зблизька той хлопець – рудий, безбровий, вуха стирчать, губи тонкі, нервові, між ними – жовті, прокурені зуби.
-    Підемо разом?
-    Ходімо…
Так і повелося: Іван щоранку тепер стрічав її біля бараку, проводив до роботи, а потім чекав. Кілька разів Люба відмовилася вийти до нього, щоб погуляти. Але врешті дівчата вмовляли.
-    Та що ж це таке? – аж навісніла Настя. – Приворожила, задурила голову. Іван покинув Югину, скрізь тільки й волочиться за тобою. Геть вихуд, змарнів від кохання. Май, Любо, совість. Чи ти хочеш занапастити парубка?
-    Та здався він мені, - а в самої від переляку серце мало не вискочить з грудей. – Не подобається мені Іван. Хай би вже відчепився, а то сміються…
-    Авжеж сміються – і з нього, і з тебе. Або приймай його любов, або йди знов до відьми, нехай відробить.
-    А справді піду.
Того вечора була пригода. Коли дівчата вкладались спати, у двері постукав Іван. Не питаючи дозволу зайшов – і просто до грубки. Сів, зіперся спиною.
-    Можна, я тут посплю? – запитав, благально дивлячись на Любу. – Не хочу йти в свій барак, не можу.
-    Ще що вигадав! – звереснула котрась із дівчат. – Йди, Іване, звідси, не роби нам ганьби.
-    То я не до вас прийшов, до Люби. То що, Любо, скажеш?
А вона лежала в своєму ліжку й дихала через раз. «Ну чому ж я, дурна, не приворожила собі Степана, він же мені подобався», - думала запізніло, не відводячи переляканого погляду від хлопця, що, мов жалюгідний пес, тулився до теплої стіни.
-    Іване, давай поговоримо завтра, - пообіцяла. – Я завтра до тебе вийду, обіцяю. А зараз іди.
-    Не можу я без тебе…
-    Не треба тобі тут сидіти, - Люба аж розізлилася. – Бо… бо поїду додому.

Наступного дня вона побігла до Ксені.
-    Як собі знаєте, - просила розтривожено, - але відворожіть від мене хлопця.
- Но, девонька, так нельзя. Один-единственный раз действует ворожба.
 - Але я його бачити не можу,  не хочу чути голосу. Не до душі мені рудий Іван. Я знаю, що ніколи в житті його не полюблю. Віднадьте, тітонько.
- Но ведь на всю последующую жизнь останешься одна, будешь жить в слезах да в горе.
- А чи є більше горе, ніж жити з нелюбом? Іван причепився до мене, немов той пес, не зводить очей, перепиняє шлях, кличе заміж. А я ж знаю, що не із доброї волі він це робить, а з привороту.
- Какая разница – из чего? Лишь бы мужик был рядом, а там – слюбитесь – смиритесь.
- Ні, нізащо! Кажіть мерщій, що робити, або віддайте три рублі.
- Деньги не отдам, я обещанное исполнила.
- Піду заявляю на вас в міліцію.
-    Что ж, угрожать мне сдумала? Ладно, как пожелаешь, - криво посміхнулась московка. – Живи и пропадай. Чтобы уничтожить приворот, необходимо оскрести от печки след парня, чтобы не осталось ни крошки, и закопать в укромном месте.
-    І це все?
-    Все будет, как и прежде. 
Люба відразу ж кинулась до бараку. На щастя, в кімнаті нікого не було. Вона швиденько взяла ножа й ретельно відколупала землю з Івановим слідом, разом сколупуючи ще й добрий шматок глини – щоб вже напевне. Порох зібрала в ганчірку, і так, разом із ганчіркою, й закопала на пустирі.

Того вечора Іван не прийшов. А наступного ранку уже й не глянув у її бік. Тепер проходив мимо, наче ніколи її й не знав.
-    Чули? - Настя розповідала новину. – До смерті закоханий у Любу Іван знову проводить Югину! Що ж це сталось?
-    Я його відворожила.

* * *

Любі читачі! Вітаю зі світлим Великоднем!