Оповідання 6.1. Любі наворожила ворожка

Народилася Люба у далекому  1928 році. Пережила голодомор, війну, розруху…
Вона навіть закінчила два класи місцевої школи, навчилася писати й рахувати, та того було замало, аби в своєму селі знайти гарну роботу.
Люба була сиротою, і зовсім не красуня; якась понура, несмілива, тиха – ніяка, як казали люди.
 Її батько загинув на війні, мати довго хворіла й нещодавно померла від застуди. Тільки й добра зосталося, що старенька перехняблена хатинка; двір - не огороджений, у глиняному хліві впала одна стіна.
Якась затуркана, у вічних смутках - але потрібно виживати.
Без освіти у рідному селі можна було піти на роботу до колгоспу, або на ферму, чи на цукровий завод.

- Годі тобі сидіти без діла, - якось заглянув до Люби голова, - на свинофермі потрібні робітниці.
Отож Люба трохи попрацювала свинаркою, потім пішла сапати буряки. Гірко їй було дивитися на подруг, які або поїхали до міста навчатися, або одна по одній виходили заміж, а в її сторону ніхто й не гляне. 
Зрідка вона вибиралася до клубу, тільки ж завжди ховалася у тінь – соромилася старого плаття та зчовганих черевиків, про нейлонові панчохи Люба й не мріяла, як і про гарний кожушок на зиму, чи чобітки.
Не раз сирота гірко плакалася на долю, сидячи самотою у хаті, або ж обробляючи чималий город - скопувала лопатою, садила, сіяла, сапала, збирала, на плечах носила в яму… 
На м'ясо й цукерки грошей не вистачало, Люба їла лиш те, що виростила на власній землі, і ледь-ледь зводила кінці з кінцями, зате спромоглася підремонтувати хлівчика і навіть купила порося. Але ж і його потрібно було чимось годувати.

-    Що, господинько, усе гаруєш? – якось гукнула її сусідка через межу.
-    Та ось… купила підсвинка, - Люба від гордощів почервоніла.
- А на чиї руки? 
- Вигодую, заколю, матиму свій смалець.
- Шкода мені тебе, таку сіреньку та несміливу пташку, не тим маєш перейматися в свої роки. Бачу, що так і пропадеш на городі, зістарієшся й посивієш біля свиней. 
Люба низенько схилила голову, зітхнула.
- І слова від тебе не почуєш… А наче не каліка і не німа. 
-  Я не знаю, що вам казати.
- Шукай собі, дівко, пари.
- Де я її знайду? 
На очах у Люби зблиснули сльози.
- Звісно, де – іди між люди, ти ж іще дівчина. Життя насправді веселе й гарне, а молодість швидко минає..
- Ви так кажете… наче я б не хотіла кращого життя, - Любині вуста затрусилися від кривди. - Тільки ж кому я потрібна - убога сирота?
-    А ти поїдь, дитино, на Донбас, на заробітки, чула там багато молодих хлопців, - порадила сусідка. – Я нещодавно отримала листа від сестри, її син привіз з Донбасу невістку. Заробили грошей, будують хату. Може, й ти когось собі знайдеш?
-    У мене порося, - зітхнула Люба. – І хата.
-    Вчепилася ти за ту хату, – сусідка аж очі закотила. - Куди вона від тебе подінеться? А от порося…
Вночі Люба крутилася в ліжку – все ніяк не могла склепити повік. Щось мучило її й не давало спати, викручувало все тіло, аж мусила вставати й пити воду. Під ранок лиш провалилася в глибокий сон – та вже треба було вставати, годувати порося й бігти на роботу.
Зате ж удень тільки й думок було у Люби що про Донбас.
Може, воно й справді було б на краще – покинуте все, та й гайнути на заробітки? – думала Люба, копачкою вивергаючи цукрові буряки з болота. – Аби ж не порося…
Прибігла вона увечері додому – а хлів порожній! Випав зі стіни вальок, або ж порося викопало його носом – та й вибігло на вулицю.
Мала Люба надію, що хтось щось бачив. Тільки ж марно бігала попід хати, запитувала, люди розводили руками.
-    От і немає поросяти, -  знову зачепила її сусідка через межу. – Що тепер будеш робити?
-    Навіть не знаю… віддала за нього всі гроші, посіяла кукурудзу… Біда.
- Не буде тобі щастя в селі, а що порося пропало – може, воно й на краще.
- Ви ще й наді мною збиткуєтеся?
- Та боронь боже! Подумай головою, дівчино, як ти виберешся із вічної нужди, коли будеш тільки сидіти й плакати, та скаржитися на долю, роби щось із своїм життям.
Знову Люба не спала всю ніч. А на ранок зайшла до хлівчика, побачила, що він порожній, і замість вирушити в бік поля, побігла до сільради.
-    Видайте мені документ, хочу їхати на відбудову Донбасу.
-    З якого дива? – спробував її відмовити голова. – Де в тебе сили? Маєш в селі роботу, то працюй. 
Раніше Люба схилила б голову і мовчки вийшла, але тепер щось гупало у голові, спонукало стояти на своєму.
- Що хочте зі мною робіть, а я від свого не відступлю, - вперто повторювала вона.
-  Навіщо тобі їхати серед чужих людей? Зобидять, відберуть останнє…
- Не видасте мені розписку, піду до міліції!
Зустрівши знавіснілий Любин погляд, голова мовчки кивнув.
- І навіть так? Гаразд, прийдеш після обіду. Та потім не нарікай - я тебе попереджав.
А за кілька днів, зібравши сякі-такі речі до вузлика,  Люба замкнула хату і вирушила в далекі степи.